Кляла цариця, вельможна пані

Кляла цариця, вельможна пані,
Чорноє море проклинала:
«Та бодай море не процвітало,
Вічними часи висихало,
Ой що мого синка-єдиничика,
Єдиничика у себе взяло!
Та ци б я войську не заплатила
Червоними золотими
Та біленькими талярами?
Ци би я войсько не приоділа
Червоною китайкою,
Заслугою козацькою?»
А в неділеньку пораненьку
Закликано в громадоньки
До козацької порадоньки.
Стали ради додавати,
Одколь Варни доставати,
Ой ци з поля, цили з моря,
Цили з тої річки невелички?
Послали посла аж під Варну,
Поймав же посев турчанина,
Старенького ворожбита;
Стали його випитувати:
«Одколь Варни-міста доставати?
Ой ци з поля, ци із моря,
Ци із тої річки невелички?»
«Ані з поля, ані з моря,
Іно з тої річки невелички».
А в неділеньку пораненьку
Бігуть, пливуть човенцями,
Поблискують веселцями,
Вдарили разом з самопалів,
З седмип'ядій од запалов,
Як півсоткою із гармати.
Стали усі козаки до ней ся добувати –
Стали турки нарікати;
Стали Варни-міста доставати –
Стали турки утікати;
А як утікали,
Тую річку невеличку проклинали:
«Бодай, річка, не процвітала,
Вічними часи висихала,
Що нас, турків, в себе взяла,
Та й в неволю всіх задала!»
Була Варна здавна славна,
Славнійшії козаченьки,
Що той Варни-міста достали
І в ней турків всіх забрали.