Ой Богдане, Богдане, запорізький гетьмане

«Ой Богдане, Богдане, запорізький гетьмане,
Да чому ж в чорнім ходиш да в чорнім оксамиті?»
«Гей, були ж в мене гості да гості татарове,
Одну ніч ночували: стару неньку зарубали, а миленьку собі взяли.
Гей, сідлай, хлопче, коня, коня вороного,
Татар швидко доганяти, миленькую одбивати!» ..
Гей, у чистім полі там татари ночують і вечерю готують;
Татарин по табору ходить, миленьку за ручку водить.
«Гей, одсунься, миленька, нехай заб'ю татаренка!»
«Чи заб'єш, чи не заб'єш, тільки мене з ума зведеш.
Чи влучиш, чи не влучиш, тільки мішкання [?] розлучиш,
Ой сідлай, милий, коня: ти ж не мій, я не твоя!
Гей, коли жива буду, то я тебе не забуду!»

Б

«Ой гетьмане запорізький, ой любий Богдане,
Чом ти чорні сукні носиш, поважний наш пане?»
«Були гості татарове, сю ніч ночували,
Стару мати порубали, в полон милу взяли.
Ой сідлайте мені коня татар доганяти,
Свою милу із неволі треба визволяти».
Геть у полі у широкім татари ночують,
Розпустили своїх коней, вечерю готують.
Їх привідця по табору, мов пан який, ходить,
Гетьманиху за рученьку коло себе водить.
«Гей, відсунься ти від нього, жіночка миленька,
Нехай уб'ю я оттого вража татаренка!»
«Може якось, мій миленький, ти в нього не влучиш,
Тільки мене у неволю ще далі залучиш».
«Ой дай, хлопче, ой дай, малий, коня вороного,
Не щитай ти мене, мила, за мужа свойого.
Любить тебе я не кину, поки живий буду,
Аж довіку, до могили тебе не забуду!»

В

«Ой гетьмане, гетьмане,
Запорізький Богдане!
Почому ти ходиш
У чорному сукнаметі?»
«Ой як мені не ходити,
Що сю ніч до мене
Татари прибували,
Отця й неньку порубали,
А дружину собі взяли,
Дітей погубляли,
А третю ніч ночували –
Добро моє цінували.
Та сідлай, хлопче,
Коня вороного
Татар доганяти,
Милу одбивати!»
У чистому полі
Татари ночують,
Татари ночують,
Вечерю готують.
А там паша сидить,
Милу з собой держить.
«Одхилися, мила,
А я пашу згублю,
А я пашу згублю,–
Тебе з собой візьму».
«Чи влучиш – не влучиш,
Нашу жизнь розлучиш.
Милий, сідлай коня,
Ти не мій, я не твоя...
А як жива буду,
Тебе не забуду».

Г

«Ой лимане [?], лимане,
Запорізький отамане,
Ой чого ж ти смутний ходиш
Та у чорному оксамиті!»
«Ой як мені не ходити
Та у чорному оксамиті,
Гей, що були у мене гості
Та все славні запорожці,
Що вони пили та гуляли
Та зо мною совіт мали.
Гей, та були у мене другі –
Сини вражі татарюги:
Що одну нічку ночували –
Отця, неньку зневажали,
Другу нічку ночували –
Малих діток вирізали;
Третю нічку ночували –
Миленькую з собою взяли».
В чистім полі над річкою
Там татари огонь кладуть,
Огонь кладуть – їсти варять.
А між ними баша сидить,
На колінах милу держить.
«Ой відсунься, миленькая,
Бо уб'ю тебе з башенькою!»
«Не відсунусь, мій миленький,
Бо башенька молоденький!»
«Гей, згадай, згадай, моя мила,
З ким ти діток наплодила?»
«Ой з тобою, мій лимане,
Запорізький отамане».

Д

«Ой лимане, лимане, запорізький козаче,
Чому не п'єш, не гуляєш, чого смутен-невеселий?»
«Як же мені, молодому, та не бути смутному?
Були в мене гостоньки, молодії татароньки,–
Стару неньку зарубали, а миленьку з собой взяли.
Ой сідлай, хлопче, коня, поїдемо в чисте поле,
Поїдемо полювати, татароньків здоганяти».
Догонили татароньки в чистім полі край дороженьки,
Там татари вогонь кладуть й вечерю готують.
Межи ними баша сидить, на колінах милу держить.
«Ой миленька, миленька, відсунься від башенька,
Бо я башенька вб'ю, а миленьку з собой возьму».
«Коли б'єш, бий обоє, бо башенько серце моє».