Ой у лісі в Керелецькім

Ой у лісі в Керелецькім,
Ой у полі а в гординськім
Відти козак а войни іде,
Ой у лісі коня пасе.
Шабельками вогню креше,
Ой стрільбами розкладає,
Свої рани пригріває,
Свої сльози проливає,
До тих ранів промовляє:
«Рани ж мої козацькії,
Порубані – кров'ю зійшли,
Постріляні – д'серцю – прийшли».
Над ним стоїть кінь вороний,
По копита в керві стоїть,
По коліна землю вибив.
«Не стій, коню, надо мною,
Бігай, коню, ти додому.
Ой не бігай, дорогами,
Бо сі здиблеш з жовнярами,
З молодими козаками.
Ой ти бігай дубровами,
Козацькими дорогами.
Ой як прийдеш д'новій хаті,
Вдар копитом в новий поріг,
Вийде д'тобі стара жона,
Яко земля почорніла,–
Тото моя мама рідна.
Буде тебе пізнавати,
Буде ті сі щось питати –
Ти знай, коню, що казати.
Ой не кажи, що вбит лежу,
Але кажи - в войську служу.
Взяли собі газдинечку
Під зелену муравочку.
Не плач, мати, та й не тужи,
Ой синові добре дуже.
Возьми, мати, піску жменю,
Та посій 'го по каменю,
Будеш рано й уставати,
Сльозами 'го підливати.
Коли ж, мати, пісок зійде,
Тоді тобі синок прийде.
Ой цить, мати, ой не тужи,
Бо синові добре дуже».
«Чому сь, коню, там не згинув,
Коли сь ми сина покинув?»
«Ой ти, стара бабусенько,
Моя рідна матусенько,
Ой я тому ніц не винен,
Сказати м ти я повинен».