Ой з-за гори високої

А

(Пісня про Данила Нечая)

Ой з-за гори високої,
З-під Чорного Гаю,
Ой крикнули козаченьки:
— Утікай, Нечаю!

— Не бійтеся, не бійтеся,
Пани отамани,—
Поставив я стороженьку
Усіма шляхами.

Як я маю, козак Нечай,
Звідси утікати,
Славу мою козацькую
Марно потеряти?

— А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собі коня в сідлі
Для свого звичаю!

— Ой є в мене Шпак, Шпак —
От то добрий хлопець,
Ой, той мені дає знати,
Коли утікати.

— А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю:
Держи собі шабелечку
Та під опанчею!

Коли прийдуть тебе ляхи,
Нечаю, рубати,
Щоби-сь ся мав, мій Нечаю,
Чим обороняти.

— Сідлай, хлопче, сідлай, малий,
Коня вороного
Та побіжи в чисте поле,
Чи йде ляхів много.

Вертається малий хлопець
Аж із Полонного:
— Іде ляшків сорок тисяч,
Тільки без одного.

А молодий козак Нечай
Та теє не дбає
Та з кумою з Хмельницькою
Мед-пиво кружляє.

Бо поставив козак Нечай
Три сторожі в місті,
А сам пішов до кумоньки
Щуку-рибу їсти.

Ой погляне козак Нечай
За тихії води —
Іде ляхів сорок тисяч
Хорошої вроди.

Подивиться козак Нечай
В горішню кватирку, —
А вже ляхів, вражих синів,
Повнісінько в ринку.

— Ей я, козак молоденький,
Ляхів не боюся,
Маю ж бо я козаченьків
Та й оборонюся.

Ой як крикне козак Нечай
На хлопця малого:
— Сідлай, хлопче, сідлай, малий,
Коня вороного!

Сідлай мені вороного,
Собі буланого, —
Геть виріжем вражих ляхів,
Геть, що до одного!

Ой не встиг козак Нечай
На коника спасти, —
Враз ляхами, як снопами,
По два ряди класти.

Ой кинувся козак Нечай
Від дому до дому
Та зложив же ляхів тисяч
З коней, як солому.

Повернувся козак Нечай
На лівеє плече, —
А вже з ляшків, вражих синів,
Кров ріками тече.

Повернувся козак Нечай
На правую руку, —
Не вискочить Нечаїв кінь
Із лядського трупу.

Ой удався козак Нечай
До коня словами:
— Не доступай, кінь козацький,
До землі ногами!

Ой як стисне козак Нечай
Коня острогами,
За ним ляхів сорок тисяч
З голими шаблями.

Пошпотався під Нечаєм
Коник на купинку,
Зловив ляшок, вражий синок,
Його за чупринку.

Ой вдарився козак Нечай
По полах рукою:
— Ой прийдеться розлучитись
З дітьми і жоною!

— А де ж твої, Нечаєньку,
Воронії коні?
— У гетьмана у польного
Стоять на припоні.

— А де ж твої, Нечаєньку,
Кованії вози?
— Під містечком Берестечком
Заточені в лози.

— А де ж твої, Нечаєньку,
Дітоньки та жона?
— Ой в містечку Берестечку
Сидять собі дома.

А котрий козаченько
Буде з вас у місті, —
Поклоніться моїй жінці,
Нещасній невісті.

Нехай вона назбирає
Срібла-злота досить,
Нехай мене викупляє
Та й останку просить!

Не хотіли вражі ляхи
Срібла-злата брати,
А веліли Нечаєнька
В дрібний мак зсікати.

— Гей, молоді козаченьки,
Котрий буде в місті, —
Поклоніться матусеньці,
Нещасній невісті.

Нехай вона, нехай плаче,
А вже не виплаче, —
Ой над сином над Нечаєм
Чорний ворон кряче.

За час, за годинку,
За малу хвилинку
Качається Нечаєва
Голова на ринку.

Ой не дбали вражі ляхи
На козацьку вроду, —
Рвали тіло по кавалку,
Пускали на воду.

Б

Ой у Краснім на ставочку
Туман осідає;
Чатовали козаченьки
У зеленім гаю.
Ой поставив козак Нечай
Та сторожу в місті,
А сам пішов до кумоньки
Звінок риби з'їсти.
Та він засів коло стола,
Здрібна промовляє,–
А з кумою із любою –
Мед-вино кружає.
Ой заржали кониченьки
Та посеред гаю,
Кличе козак молоденький:
«Утікай, Нечаю!»
«Як я маю, козак Нечай,
Звідси утікати,
Славу свою козацькую -
Марно потеряти!»
«Стережися, мій Нечаю, .
Студеної води:
Їде ляхів хоть сто тисяч.
Хорошої вроди».
«А я, козак запорожець,
Ляхів не боюся:
Ой маю я козаченьків
Та й оборонюся».
«А я тебе, мій Нечаю,
Не убезпечаю,
Держи собі шабелечку
Та під опанчею»,
«Кульбач, хлопче, коня собі,
Мені – вороного,
Їде ляхів хоть сто тисяч –
Єще то не много».
Гей, не встиг же Нечаєнько
На коника всісти,
Оглянеться назад себе,
А вже ляхи в місті.
Ударився Нечаєнько
По полах руками:
Сюда гляне, туда гляне –
Тече кров ріками.
Ой кинувся козак Нечай
Від башти до башти,
Ой зачав же він тих ляхів,
Як снопами, класти.
Ой кинувся козак Нечай
Від брами до брами,
Оглянувся позад себе –
Тече кров ріками.
Ой спіткнувся козак Нечай
На хміль на тичину,
Злапав його пан Борейко
Ззаду за чуприну:
«На день добрий, козак Нечай!
Як ся нам тут маєш?
Що ж ти собі лиш погадав,
Бже в руках зістаєш?
А где ж твоя, козак Нечай,
Хорошая жінка?»
«Ой у пана, у гетьмана
Сидить, як жидівка».
«А где ж твої, козак Нечай,
Хорошії діти?»
«Ой у пана, у гетьмана,
Як ружові квіти».
«А где ж твої, козак Нечай,
Воронії коні?»
«Ой за гаєм, за Дунаєм,
Стоять на припоні».
«А где ж твої, козак Нечай,
Мальовані скрині?»
«Ой забрали тоті ляшки,
Що пасали свині,
А ви, хлопці та й молодці,
Поклоніться жінці,
Поклоніться, перекажіть
Нещасній невісті:
Має она сукні, має,
Має і блавати,–
Нехай приїжджає та Нечая
Із неволі викупляти».
«Не хочем ми, козак Нечай,
Твоїх сукон, ні блаватів,
Тільки хочемо ми тебе
На мак порубати».
Чи не той то хміль хмелевий,
Що в меду купався?
Чи не той то козак Нечай,
Що з ляхами грався?
Чи не той то хміль хмелевий,
Що по тикам в'ється?
Чи не той то козак Нечай,
Що з ляшками б'ється?
Не вважали вражі ляхи
На хорошу вроду,–
Драли тіло по кусочку,
Пускали на воду.

В

Ой з-під гаю, гаю, з-під Чорного Гаю,
Ой крикнули козаченьки: «Утікай, Нечаю!»
«Ой не бійтеся, не бійтесь, пани отамани,–
Я поставив стороженьку усіма шляхами».
«Ой я тебе, мій Нечаю, не убезпечаю:
Держи свого кониченька в своїм обичаю!»
«А я, козак молоденький, ляхів не боюся,
Маю ж бо я козаченьків да й оборонюся!»
Од Красного Броду, од Чорної Води
Їде ляшків сорок тисяч хорошої вроди.
Ой не вспів же Нечаєнько на коника сісти:
Оглянеться назад себе, а вже ляхи в місті.
Ой порвався козак Нечай до тугого лука,
Обернеться назад себе – а вже повно трупа.
Стрепенеться козак Нечай об поли руками:
Сюди гляне, туди гляне – тече кров ріками.
Удариться козак Нечай об поли рукою:
«Ой прийдеться розлучиться із дітьми й жоною!»
«Ой де ж твої, Нечаєньку, воронії коні?»
«У гетьмана у польного стоять на припоні».
«Ой де ж твої, Нечаєньку, кованії вози?»
«Під містечком Берестечком заточені в лози».
«Ой де ж твої, Нечаєньку, сукні, блаватаси?»
«Гей, посікли, порубали ляхи в шабельтаси!»
«Ой де ж твої, Нечаєньку, дітоньки да жона?»
«Ой в містечку Берестечку сидять собі дома.
Ой которий козаченько буде з вас у місті,–
Поклонися моїй жінці й нещасній невістці.
Нехай вона, нехай бере срібла-злота досить,–
Нехай мене викупляє і останку просить!»
Не хотіли вражі ляхи срібла-злота брати,
А воліли Нечаєнька в дрібний мак зсікати.
«Гей ви, козаченьки, чи не були в місті?
Поклонітесь матусеньці й нещасній невістці!
Нехай вона, нехай плаче, а вже не виплаче,
Ой над сином, над Нечаєм чорний ворон кряче».
Ой за малу хвильку, за малу годинку
Ой скакала Нечаєва головка по ринку.

Г

Ой з темного лісу, лісу, із Чорного Гаю,
Ой крикнули козаченьки: «Утікай, Нечаю!»
«Як я маю, козак Нечай, звідсіль утікати,
Славу свою козацькую під ноги топтати?
Ой є в мене Шпак, Шпак – от той добрий хлопець!
Ой той мені дає знати, коли утікати!» .,
«А я тебе, мій Нечаю, не убезпечаю:
Держи коня, держи в сідлі для свого звичаю!
Ой я тебе, мій Нечаю, не убезпечаю:
Держи свою шабелечку да під опанчею!»
«Сідлай, сідлай, малий хлопче, коня вороного,
А побіжи в чисте поле, чи йде ляшків много?»
Вертається малий хлопепь аж із Полонного:
«А йде ляшків сорок тисяч, тільки без одного!»
Козак Нечай, козак Нечай на те не вповає
Да з кумою з Хмельницькою мед-вино кружляє!
Бо поставив козак Нечай три сторожі в місті,
А сам пішов до кумоньки щуку-рибу їсти.
Ой погляне козак Нечай за тихії води:
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди!
Подивився козак Нечай у нову кватирку:
Ходить ляшків, вражих синів, як курей, по ринку,
Ой як крикне козак Нечай на хлопця малого:
«Сідлай, хлопче, сідлай, малий, коня вороного!
Сідлай мені вороного, собі – буланого,
Геть виріжем вражих ляхів, геть що до одного!»
Ой як стисне козак Нечай коня острогами,
За ним ляхів сорок тисяч з голими шаблями,
Ой як візьме козак Нечай од башти до башти,–
І став ляшків, вражих синів, як снопики, класти.
Повернувся козак Нечай від брами до брами –
А поставив вражих ляшків у чотири лави.
Повернувся козак Нечай на правеє плече –
А вже з ляшків, вражих синів, кров річками тече,
Повернувся козак Нечай на лівую руку –
Не вискочить Нечаїв кінь із лядського трупу!
А споткнувся Нечаїв кінь на малу тичину,
Піймав його Калиновський з коня за чуприну. '
Чи не той то хміль, хміль, що високо в'ється?
Чи не той то козак Нечай, що з ляшками б'ється?
Чи не той то хміль, хміль, а що в пиві грає?
Чи не той то козак Нечай, що ляшків рубає?
Чи не той то хміль, хміль, що у пиві кисне?
Чи не той то козак Нечай, що ляшеньків тисне?
Не знаєте, вражі ляшки, чим хлопця убити:
Срібним гуцьком, срібним гуцьком ручницю набити!
Не за довгий, довгий час – за малу годинку
Качається Нечаєва головка по ринку.
Ой не дбали вражі ляхи на козацьку вроду –
Рвали тіло по кусочку, пускали на воду.

Д

З-під темного лісу, з-під зеленого гаю,
Ой крикнули наші козаченьки: «Утікай, Нечаю!»
А Нечай же та Нечаєнко того й не чуває,
З кумасею з Хмельницькою мед-вино кружляє.
Ой не вспів же та Нечаєнко щуки-риби їсти,
Ой як гляне та в віконечко – аж ляшеньки в місті!
Ой як крикне та Нечаєнко та джуру малого:
«Сідлай, джура, сідлай, малий, коня вороного;
Сідлай, джура, сідлай, малий, коня вороного,
А другого та гнідого – під мене старого!»
Ой не вспів же та Нечаєнко та на коника спасти,–
Як став ляхів, урагових синів, як снопики класти.
Ой як гляне та Нечаєнко та на лівеє плече,
А за ним же, за Нечаєнком, кривавая річка тече.
Ой як гляне та Нечаєнко та на правую руку,–
Кінь вороний сам молодий, та не вискочить з трупу.
Не за великий час, та за малую годину
Покотилась Нечаєнкова голівка в долину.

Е

В чистім полі, при тихім Дунаю,
Крикнув козак на Нечая: «Втікаймо, Нечаю!»
«Як я маю, козак Нечай, звідси утікати,
Славу свою козацькую марно потеряти...»
«А я тебе, мій Нечаю, не убезпечаю,
Держи собі кониченька для свого звичаю;
А я тебе, мій Нечаю, не убезпечаю,
Держи собі шабелечку та під опанчею;
Коли тебе ляхи будуть, Нечаю, рубати,
Щоби ся мав, мій Нечаю, чим обороняти».
Ой, але ж бо козак Нечай на тоє не дбає,
Та й з кумою із любою мед-вино кружає.
Бо поставив козак Нечай три сторожі в місті,
А сам пішов до кумоньки щуки-риби зісти.
Не поспішив козак Нечай щуки-риби з'їсти,
Погляне ся в кватироньку – повно ляхів в місті.
Ой спогляне козак Нечай за тихії води,–
Іде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.
«А я, козак молоденький, ляхів не боюся,
Маю ж бо я козаченьків да оборонюся!»
Ой як крикне козак Нечай на хлопця малого:
«Кульбач, хлопче, кульбач, малий, коня вороного,
Мені вороного, собі буланого,
Геть виріжем вражих ляхів, геть що до єдного».
Не встигнув козак Нечай на коника всісти,
Огляне ся назад себе, а вже ляхи в місті,
Ой як стисне козак Нечай коня острогами,–
За ним ляхів сорок тисяч з голими шаблями,
Ой як візьме козак Нечай від башти до башти
Вражих ляхів, як би снопи, по три ряди класти.
Ой оберне Нечай коня на лівеє плече,
За ним, за ним кривавая бистра річка тече;
Ой оберне Нечай коня на правую руку,–
Не вискочив Нечаїв кінь із лядського трупу;
Ударився козак Нечай по полах руками,–
Куда гляне, туда гряне, тече кров ріками;
Ударився козак Нечай по полах рукою:
«Ой прийде ся розлучити з дітьми і женою!»
Ой піткнув ся Нечаїв кінь на малу тичину,
Пійняв його пан Потоцький з коня за чуприну,
Ой чи той то хміль, що по дереві в'ється,
Ой чи той то козак Нечай, що з ляшками б'ється?
Ой той то самий той хміль, що по дереві в'ється,
Ой той то сам козак Нечай, що з ляшками б'ється.
А де ж твої, Нечаєньку, скарбовії коні?
«Ой в містечку Берестечку стоять на вигоні».
А де ж твої, Нечаєньку, скарбовії вози?
«Ой в містечку Берестечку стоять на залозі».
А де ж твої, Нечаєньку, дітоньки та й жена?
«В самім місті Берестечку сидять собі вдома.
Да которий, козаченьки, буде з вас у місті,–
Поклоніться моїй жені, нещасній невісті».
За час, за годину, за малу хвилинку
Качається Нечаєва голова по ринку.
Ой не дбали вражі ляхи на козацьку вроду,-
Рвали тіло по кавалку, пускали на воду.

Є

Їхали козаки з високої гори,
Попереду Нечай-козак на воронім коні,
А з темного лісу, з зеленого гаю,
ОЙ крикнули два козаки: «Утікай, Нечаю!»
«Як я, Нечай-козак, маю утікати?
Славу свою козацькую марне потеряти?»
Та казав же Нечай-козак на кухні палити,
А сам сів за столом мед-горівку пити.
«Ой ти, брате товаришу, ой ти, брате Гнате,
Та як будуть ляхи в місті, то дай же мі знати!»
«Я тебе, Нечаю, не обезпечаю,
Держи коня вороного для свого звичаю».
Ой гадав же Нечай, що то зорі сходять,
А то ляхи, вражі сини, боками обходять,
Та гадав же Нечай, то зорі згасають,
А то ляхи, вражі сини, шаблями мелькають.
Подивив сі Нечай-козак в горішню кватирку,–
Аж то ляхів, вражих синів, сорок тисяч в ринку.
Але Нечай-козак на то не вважає,
Сидить собі кінець стола, мед-вино кружляє.
Та не встиг же Нечай-козак та коня допасти,
А вже ляхів, вражих синів, зачав трупом класти.
Подивив сі Нечай-козак на правую руку,–
Не ізступав кінь вороний із лядського трупу,
Подав сі Нечай-козак на лівеє плече,–
А вже з ляхів, вражих синів, крові річка тече.
Та як стиснув Нечай-козак коня острогами –
Не доступав кінь вороний до землі ногами.
Та як глипнув Нечай-козак з гори на долину:
[«Стережіться, вражі ляхи!] Ще ж я не загину!»
Аж із'їздить Нечай-козак з гори на долину,
Спотикнув сі кінь вороний на хміль на тичину;
Спотикнув сі кінь вороний на хміль на тернину,
Спіймав його пан Каньовський ззаду за чуприну.
Ой чи це се хміль-хміль, що по тичці в'є сі,
Та чи це се Нечай-козак, що з ляхами б сі! ї
Та чи це се хміль хмеленний, що у пиві кисне,
А чи це се Нечай-козак, що сто панів тисне?
«Ой ти, брате Гнате, що сидиш при місті,
Перекажи моїй жоні, нещасній невісті,
Най продає срібло-злото, дорогії шати
Та най їде Нечаєнка відці викупляти».
Не поможе срібло-злото, дорогії шати,
Таки треба Нечаєві головочку зняти!
«Хоть я загину, є в мене брат Гнида:
Не лишить сі в нашім краю ні ляха, ні жида.
А хоть брат загине, то маю я сина:
Не лишить сі в нашім краю панськая дитина!»

Ж

З далекого краю, з темненького гаю
Ой крикнули три козаки: «Тікаймо, Нечаю!»
«Ой як мені, пани-браття, з вами утікати,–
Свою славу нечайськую під ноги топтати?
Ой є в мене Шпак, Шпак, преславний козак, козак,
Ой він мені дає знати, коли утікати»,
Нечайова мати та й ся зажурила,
Що йде ляшків, вражих панків, превелика сила.
Козак Нечай, добрий хлопець, на то не вважає,
Із панею Хмельницькою мед-вино кружляє.
«Сідлай, хлопче, сідлай, малий, коня вороного,–
Та виїди, подивися, чи йде ляшків много?»
Як приїхав малий хлопець з поля додомочку,–
Склонив, склонив малий хлопець на стіл головочку,
Подивився козак Нечай у вікно в кватирку,–
А вже ляшків, вражих панків, як маку на ринку,
«Сідлай, хлопче, сідлай, малий, коня вороного,
А під мене, молодого, того буланого».
Не вспів козак, не вспів Нечай, на коника сісти,
Як став ляшків, вражих панків, як капусту, сікти,
Не вспів козак, не вспів Нечай на коника впасти,
Як став ляшків, вражих панків, у три лави класти,
Подивився козак Нечай на правеє плече,–
Вже містечком Берестечком кров річками тече.
Подивився козак Нечай на лівую руку,–
Не вискочить кінь нечайський із лядського трупу.
Як потиснув козак Нечай коня острогами,–
Не дотулив кінь нечайський землі копитами.
Як повернув козак Нечай у дім по хустинку,
Схопив його пан Хмельницький з коня за чупринку.
Чи не той то хміль, хміль, що по тичках в'ється,
Чи не той це козак Нечай, що з ляшками б'ється?
Чи не той то хміль, хміль, що у пиві грає,
Чи не той це козак Нечай, що ляшків рубає?
А вже сонце низько, а вже вечір близько,
Кланяється козак Нечай Хмельницькому низько.
За час, за годину та ще й за малую
Качається нечайськая голова в долину.
«Подай, мамо, шовку, шовку, най зв'яжу головку.
Та й поїду ще здогоню Хмельницького полку».

З

Ой з-за гаю, гаю, глибокого яру,
Ой крикнули козаченьки: «Збирайся, Нечаю!»
Як поїхав козак Нечай у яр, у долину,
Піймав його князь Потоцький зверху за чуприну.
Ой чи це ж той хміль зелененький, що на тину в'ється,
А чи це ж той козак Нечай, що з ляхами б'ється?
Як зійшов козак Нечай на високу могилу,
Покотилась його головонька у яр, у долину.
А тулуб скакає – голову шукає,
Гей, головку шукає та ляхів лякає.

И

Ой у лісі, в лісі та в зеленому гаю,
Ой крикнули козаченьки: «Тікаймо, Нечаю!»
Козак Нечай має звичай, на те не вповає,
Із кумою Хмельницькою мед-вино кружляє.
Не вспів Нечай, не вспів козак на коника сісти,
Кажуть ляшків, вражих панів, як капусту, сікти.
Не вспів козак, не вспів Нечай на коника впасти,
Кажуть ляшків, вражих панків, як снопики, класти.
«Я тебе, Нечаю, не обезпечаю,
Тримай коня при наряді для свого звичаю».
«Ой чого нам, козаченьки, чого нам втікати?
Свою славу козацькую під ноги топтати?»
Ой як крикнув козак Нечай на хлопця малого:
«Сідлай, хлопче, сідлай, малий, коня вороного!»
Оглянеться козак Нечай на правеє плече,–
Поза козаком Нечаєм кров річкою тече.
Оглянеться козак Нечай на правую руку,–
Не вискочить кінь козацький із польського трупу.
Спотикнувся кінь козацький на малу хвилину,
Як ісхватить пан Потоцький хлопця за чуприну.
«Скажи, хлопче, скажи, малий, чим Нечая вбити?
Будем тебе, хлопче малий, во золоті водити».
«Дурні панки, дурні ляшки – не знають, чим вбити:
Срібним злотом, дрібним дротом – він не буде жити».
Чи не це той хміль зелений, що по тину в'ється?
Чи не це той козак Нечай, що з ляхами б'ється?
А це ж бо той хміль зелений, що по тину в'ється,
А це ж бо той козак Нечай, що з ляхами б'ється.

І

З-за темного лісу, з-за Чорного Гаю
Ой крикнули козаченьки; «Утікай, Нечаю!»
«Як я маю, козак Нечай, звідсіль утікати,
Свою славу козацькую під ноги топтати?
Ой єсть в мене козак Шпачок та й дасть мені знати,
Ой та й скаже, коли мені треба утікати».
«А я тебе, мій Нечаю, не убезпечаю!
Держи коня у сідельці, держи для случаю!
А я тебе, мій Нечаю, не убезпечаю,
Держи шаблю ти при боці – я ворогів чаю!»
«Сідлай же ти, вірний Шпаче, коня вороного,
Да подивись в чисте поле, чи йде ляхів много?»
Вертається козак Шпачок аж до Полонного:
«Їде ляхів сорок тисяч шляхти до одного».
Козак Нечай, козак Нечай на те не вповає
Та з кумою з Хмельницькою мед-вино кружляє.
Поставив же козак Нечай три сторожі в місті,
Здалось, не було де ляхам до міста пролізти.
Ой погляне козак Нечай за тихії води,–
Їде ляхів сорок тисяч хорошої вроди.
Подивився козак Нечай в віконну кватирку,–
Ходить ляхів вже чимало у місті по ринку.
Ой як крикне козак Нечай на хлопця малого:
«Сідлай, хлопче, сідлай, малий, коня вороного!
Сідлай коня вороного, собі полового,
Та й виріжем вражих ляхів геть, що до одного!»
Ой як стиснув козак Нечай коня острогами,
Ой кинулись за ним ляхи з голими шаблями.
Ой як вдаривсь козак Нечай од башти до башти
І став ляхів, вражих синів, як снопики, класти.
Повернувся козак Нечай од брами до брами ї
Та наклав тих вражих ляхів, як сіно, скирдами.
Повернувся козак Нечай на правеє плече,
А вже з ляшків, синів сучих, кров річкою тече.
Повернувся козак Нечай на лядськую купу,–
Не вискочив його коник із лядського трупу.
Ой спіткнувся Нечаїв кінь на якусь тичину,
Піймав його Калиновський з коня за чуприну.
Чи не той хміль, чи не той хміль, що високо в'ється?
Чи не той то козак Нечай, що з ляшками б'ється?
Чи не той то хміль, чи не той то хміль, що у пиві грає?
Чи не той то козак Нечай, що ляхів рубає?
Чи не той то хміль, чи не той то хміль, що у пиві кисне?
Чи не той то козак Нечай, що ляшеньків тисне?
Не знаєте, вражі ляхи, чим його убити?
Срібним гудзьком самопала треба зарядити.
Не за довгий щось часочок, за малу годинку
Качається Нечаєва головка на ринку.
Ой не дбали вражі ляхи на козацьку вроду,–
Рвали тіло по кавалку та кидали в воду.

Ї

Ой з-за гори, ой з-за крутої
Орда виступає,–
Ой гукнули славні запорожці:
«Тікаймо, Нечаю!»
Нечай того та й не гадає,
Коня не сідлає,
Все з кумасею, гей, із Хмельницькою
Мед-вино й кружає...
Як одсунув та Нечаєнько
Від ринку кватирку,–
Ой уже ж ляхи, гей, уже ж пани
Та ходять по ринку.
Ой як гукне та Нечаєнько
На чуру малого:
«Та сідлай, чуро, гей, сідлай, малий,
Коня вороного!
Та підтягай, чуро, та підтягай, малий,
Ізтуга й попруги:
Ой сподівайся, коню вороненький,
На себе й потуги».
Ой як став же та, Нечаєнько
На коня сідати,–
Стали в коня вороненького
Ніженьки дрижати...
Як ударе Нечаєнько
Коня острогами:
«Не приторкайся, коню вороненький,
До землі ногами!»
Ой недалеко ж він та заїхав,–
Од башти до башти;
Ой як став ляхів, гей, як став панів
У дві лави класти!
Як погляне та Нечаєнько
На правую руку,–
Ой не вискоче кінь вороненький
Із лядського трупу!
Як погляне та Нечаєнько
На лівеє плече,–
Ой уже ж з ляхів, гей, уже ж з панів
Кривавая річка тече!
Не за великий час, не за великий час,
За малую годину
Покотилася Нечаєва голова
Із гори в долину!..
Ой нумо ж ми, премилеє браття,
Думати-гадати,
Де нам сеє тіло, Нечаєве біле,
Де нам його й поховати!..
Ой зійдемось, премилеє браття,
На високу могилу
Та посадим, премилеє браття,
Червону калину...
Гей, щоб зійшла лицарськая слава
На всю й Україну!

Й

В темнім лісі, в темнім лісі
Та в зеленім гаю
Як крикнули козаченьки:
«Тікай, наш Нечаю!
Тікай, тікай, мой Нечаю,
Тікай разом з нами,
Бо йде ляшків сорок тисяч
З гострими шаблями».
На то козак Нечаєнько
На то не вважає,
Із кумою Мельничкою
Мед-вино кружляє.
Ой як глянув Нечай-козак
З гори на долину,–
Стоїть ляшків сорок тисяч
На його подвір'ї.
Ой як крикнув Нечай-козак
На журу малого:
«Сідлай коня, журо малий,
Коня вороного,
А під мене вороного,
А під себе буланого,
Та й поїдем ляшків бити,
Поки ще не много».
Ой не встиг ще Нечай-козак
На коника сісти,–
Не дав же тим панам-ляшкам
Сніданнячка з'їсти.
Не встиг, не встиг малий жура
На коника впасти,
Почав же він вражих ляшків,
Як солому, класти.
А тут з'їхав пан Каньовський
З гори на долину
Та й схопив він козаченька
Ззаду за чуприну:
«Чи не той то хміль-тичина,
Що по тину в'ється,
Чи не той то Нечай-козак,
Що з ляхами б'ється?»
«Я з ними не бився –
Тільки подражнився.
Як натиснув за ляхами,
Аж міст заломився».
Правою рученькою Каньовського вітає,
А лівою рученькою шабельку виймає.
«Не знаєш ти, пан Каньовський,
Чим Нечая вбити,
Треба кулю срібну
В ружо зарядити».
За малую хвильку,
За час за годинку
Качається Нечаєва
Голова на ринку.
Качається по риночку,
Котиться по місті,
Було ляшків сорок тисяч,
Лишилось й по двісті.

К

Ой з-за горй та з-за крутої,
З глибокого яру
Враже військо виступає,
Як чорная хмара.
Ой з лугу, з густого байраку,
З темного гаю,
Ой крикнули три козаки:
«Втікаймо, Нечаю!»
«Та як же ми, та пани-браття,
Будем утікати,
Славу свою козацькую
Під ноги топтати?
Ой біжи, хлопче, біжи, малий,
На гору крутую,
Подивися в чисте поле,
Чи йде ляхів много?»
Та й пішов  хлопець, пішов  малий
До темного гаю:
«Ой йде ляхів сорок полків,
За більше не знаю».
Козак Нечай та козак Нечай
На це не вповає,
Із кумою з Хмельницькою
Мед-вино кружляє.
Ой не вспів козак, не вспів Нечай
Щуку-рибу з'їсти,
Та вже ходять вражі ляшки,
Як кури, по місту.
Подивився та козак Нечай
В малу кватирку,–
Та вже ходять вражі ляшки,
Як шашля, по ринку.
Ой як крикнув та козак Нечай
На хлопця малого:
«Сідлай, хлопче, та сідлай, малий,
Коня вороного!
Сідлай, хлопче, та хутчій сідлай
Коня вороного,
А під мене, Нечаєнька,
Коня буланого.
Стисни, хлопче, та стисни, малий,
Стремена тісненько,
Щоби було Нечаєньку
Сидіти легенько!»
Не вспів козак та не вспів Нечай
На коника сісти,–
Почав ляшків, вражих панків,
На капусту сікти.
Не вспів козак та не вспів Нечай
На коника впасти,–
Почав ляхів, вражих панів,
У стосики класти.
На коника ж свиснув Нечай,
На хлопця натиснув
Та вже ляхів, вражих панків,
На верству потиснув.
Не проїхав та козак Нечай
Від брами до брами,
Наклав ляхів, вражих панків,
Аж чотири лави.
Оглянувся та козак Нечай
На лівую ногу,–
Січе хлопець, січе малий
Ще краще від нього.
Подивився та козак Нечай
На правеє плече,–
Кривавая річка тече,
Що вже кінь не втече.
Ой під'їхав та козак Нечай
До чорного слупу,–
Не вискочить кінь буланий
Із лядського трупу.
Ой притиснув та козак Нечай
Коника шпорами,–
Не втулився кінь буланий
До землі ногами.
З'їхав козак та з'їхав Нечай
З гори та в долину
Та випустив із кишені
Шовкову хустину:
«Ой не годні та вражі ляхи
Мою хустку взяти».
Та й став козак Нечаєнько
Хустку підіймати.
Ой не вспів козак, не вспів Нечай
Підняти хустину,
Схопив його пан Потоцький
За його чуприну:
«Ой чи не те ж це хмелинячко,
Що по-древу в'ється,
Чи той же то козак Нечай,
Що з ляшками б'ється?»
«Ой це ж я саме хмелинячко,
Що по древу в'ється,
Я ж той самий козак Нечай,
Що з ляшками б'ється!
Пусти ж мені, пане Потоцький,
Хоть лівую руку,
Тоді ж тобі я покажу
Козацькую штуку!»
Ой під лісом та під зеленим
Маківка бриніла;
Козакові Нечаєві
Головка злетіла.
Нехай летить та нехай летить,
Вона цього хтіла,–
Не двом, не трьом, а тисячам
Головка злетіла.

Л

Ой з-за поля, ой із-за степу, там, де чорні води,
Виїжджає ляшків сорок тисяч та й хорошої вроди.
Ой з-за поля, ой із-за лісу та й з-за Чорного Гаю
Ой крикнули козаченьки: «Утікаймо, Нечаю!»
«Та, щоб я, козак, та щоб я, Нечай, та щоб я мав утікати,
Та щоб славу козацькую та під ноги топтати?
Ой сідлай, хлопче, ой сідлай, малий, та коня вороного,
Ой сідлай, хлопче, ой сідлай, малий, та ще й буланого»,
Та не вспів козак, та не вспів Нечай та й на коника спасти,-
Ой почав він вражих ляшків, як солому, класти.
Оглянувся козак Нечай та й по правеє плече,–
За козаком за Нечаєм та кривавая річка тече.
Оглянувся козак Нечай та й по правую руку,–
Не вискочить кінь вороний та із ляського трупу.
Оглянувся козак Нечай та й до Чорної кручі,–
Облягають воріженьки, як ті чорнії тучі.
Ой кинувся кінь вороний та й пішов навзводи,
Ой пробито гострим мечем та й козацькії груди.
Ой скажи, козак, та скажи Нечай,
Та й де тебе поховати,
Ой скажи, козак, ой скажи, Нечай,
Та чим тебе поминати.
«Ой та я ж вам, вражим ляхам, скажу-перекажу,
Ой та я ж вам, вражим ляхам, ще й з могили докажу:
Не радій же моїй смерті, розпроклятий враже,
Слава наша козацькая не вмре, не поляже!»

М

Ой з-за гори та з-за крутой, ой із-за гори...
Та виступа ляха а сорок тисяч, а гусара двісті.
А козак Нечай та не подумає, та не погадає,
Та з кумасею, та з Хмельницькою мед-вино кружає.
«Ой годі тобі, та Нечаєнко, пити та гуляти,
Та бери пушки та зарядушки та іди ляха воювати!»
Ой не успів козак, не успів Нечай на коника сісти,
Та начав ляхів, скурвих синів, як капусту, сікти.
Ой не успів Нечай, не успів козак на коника упасти,
Та зачав ляхів, скурвих синів, як снопики, класти.
Ой оглянеться козак Нечай та на правую руку,–
Та не вибреде його кінь вороний із ляцького трупу.
Ой оглянеться козак Нечай на правеє плече,–
Аж позад його коня вороного кривавая річка тече.
Ой оглянеться козак Нечай та на праву сторону,–
Та покотилася Нечаєнкова голова додолу.
Ой устаньмо ж, та милії браття, устаньмо, погадаймо,
Ой десь тую Нечаєнкову голову сховаймо.
Ой поховаймо, а милії браття, в церкві у Варвари,–
Зажив, зажив та Нечаєнко козацької слави.

Н

«Ой з-під гаю, гаю зеленого,
Пане Нечаєнко,
Вийшло ляхів сорок тисяч війська,–
Утікаймо, Нечаю!»
Та того козак, та того Нечай,
Того не турає,
Та з Мельницькою все кумасею
Мед-вино кружає.
Ой відсунув та пан Нечаєнко
Кватирку од ринку,–
Аж іграють ляхи, ляські пани,
Як орли, по ринку.
«Та біжи, хлопко, та біжи, малий,
Від хати до хати,
Та давай, хлопко, та давай, малий,
Козаченькам знати».
«Ой як мені, пане Нечаєнко,
А знати давати,–
Попилися наші козаченьки,
Полягали спати».
«Та сідлай, хлопко, та сідлай, малий,
Коня вороного,
Ой мені та сідлай вороного,
Собі – буланого.
Ой підтягай, та малий хлопко,
Попруженьки стуга,–
Ой теперя мені, молодому,
Превелика потуга».
Ой не вспів же та пан Нечаєнко
На коника п'ясти,
ОЙ став же він ляхів, ляських панів,
Як яшний сніп, класти.
Ой не вспів же та пан Нечаєнко
На коника сісти,–
Ой став же він ляхів, ляських панів
На капусту сікти.
Та оглянеться пан Нечаєнко
На правеє плече,–
Позад його коня вороного
Кривава річка тече.
Як оглянеться пан Нечаєнко
На правую руку,–
Не вискоче його кінь вороний
Із ляського трупу.
«Та швидко, швидко ти, малий хлопко,
На коні буланому,
Мені давай коня буланого,
Собі вороного.
Як не даєш коня буланого –
Дай води напиться:
Ой я сам же буду із ляхами
Без козаків биться».
Не за великий час, не за великий час,
За малу годину,
Ой покотилась Нечаєнкова
Головка в долину.
Ой стали та ляхи, ляські пани
Думати-гадати:
Ой де сього пана Нечаєнка
Головку сховати.
Поховаймо пана Нечаєнка,
Де церква Варвара,
Ой щоб пішла пана Нечаєнка
По всім світу слава.
Поховаймо ж пана Нечаєнка
Де церква Миколи,–
Нема, нема пана Нечаєнка,
Не буде ніколи.
Оце тобі, пане Нечаєнко,
(А) від ляхів заплата:
Висипана висока могила,
Ще й дубова хата.

О

Ой з-за гори та з-за зеленой,
Та з-за кам'яной,
Ой як крикнуть
Усі козаченьки:
«Тікай, тікай, Нечаєнку!»
А наш Нечаєнко,
Козак молоденький,
Ні думає, ні гадає,
А з кумою, з пані Хмельницькою
Та мед-вино кружає.
Ой не вспів же пан Нечаєнко
За скамницю сісти,
Ой одсуне всю оболоночку,–
Аж усі ляхи в місті.
Ой як крикнув та пан Нечаєнко
Та на хлопка малого:
«Сідлай, мені, хлопку,
Та сідлай, мені, малий,
Та коня вороного;
Та підтягай, хлопку,
Та підтягай, малий,
Та попруги стугенько,
Ой щоб було мені воювати
З ляхами легенько».
Ой не вспів же пан Нечаєнко
На коника сісти.
А взяв ляха, прескурвого сина,
На капусту сікти.
Ой не вспів же пан Нечаєнко
На коника впасти,
А взяв ляха, прескурвого сина,
Та як снопиків, класти.
Ой як гляне пан Нечаєнко
На правую руку,–
Не вирветься мій кінь вороненький
Та із лядського трупу.
Коли гляне а пан Нечаєнко
Та на лівеє плече,–
Аж назад коня і поперед коня
Кривавая річка тече.
Ой збиралися славні козаченьки
В Нечаєві палати,
Та вони стали думать,
Стали і гадати,
Де Нечая поховати.
Ой поховали пана Нечаєнка
Та в Києві край Варвари,
Коли зажив пан Нечаєнко
Та козацької слави.

П

Ой з-під холодної з-під криниченьки,
З-за зеленого гаю,
Ой як крикнуть славні запорожці:
«А тікаймо, Нечаю!»
Козак Нечай, козак Нечаєнко
Він не дума, негадає
Та з кумасею та з вірненькою
Мед-вино кружає.
Як поставив козак Нечаєнко
Стороженьку в місті,
А сам пішов козак Нечаєнко
А щуки-риби їсти.
Не успів же козак Нечаєнко
За скамею сісти,
Та одсунув козак Нечаєнко
Кватиру од ринку,–
Ой грають ляхи, ще ляські пани,
Як шашки, по ринку.
Як вискоче козак Нечаєнко
На нове крилечко,–
Ой як крикне козак Нечаєнко
На хлопа малого:
«Та сідлай, хлопе, та сідлай, малий,
Коня вороного,
А під мене, та малий хлопе,
Старого гнідого.
Ой та підтягай ти, малий хлопе,
Попруженьки стуга,
Наступає сорок тисяч війська –
Превелика потуга».
Ой не вспів же козак Нечаєнко
На коника сісти,
Та зачав ляхів, ще ляських панів
На капусту сікти.
Ой не вспів же козак Нечаєнко
На коника пасти,
Та зачав ляхів, ще ляських панів,
Як снопи, в ряд класти.
Не доскочив козак Нечаєнко
До дубового тинку,
Покотилась козака Нечая
Головка по ринку.
Ой зібрались купці-господини
Та стали гадати:
А де того козака Нечая
Головку сховати.
Поховаймо його головоньку
В церковці Покрові,–
Не прийдеться козаку Нечаю
Воювать ніколи.
Поховаймо його головоньку
В церковці  Пречистій,–
Поніс того козака Нечая
Воювать нечистий.

Р

Ой учора да з півночі
Хмара наступає,
А козак Нечай із кумою Мельнецькою
Мед-вино кружляють.
Ой поглянув та козак Нечай
В нову кватирочку:
Наїхало вражих ляшків
Повну й Паволоч.
Ой гукнув же та козак Нечай
Та й на журашина:
«Та сідлай, журах, та сідлай, малий,
Коня вороного,
А під себе, та малий хлопче,
Та коня буланого».
Ой як став же та козак Нечай
На коня сідати,–
Стали ж тому коню вороному
Ніженьки дрижати.
Ой не вспів же та козак Нечай
На коника спасти,
Як начав же тих вражих ляшків
Як снопиків, класти.
Оглянувся та козак Нечай
На правеє плече,–
Й а за ним, за ним кров лядськая
Річеньками тече.
Оглянувся та козак Нечай
На лівую руку,–
Й а не вискочить кінь вороненький
Із лядського трупу.
Ой пустився ж та козак Нечай
До гаю втікати,
Й а за ним, за ним пан Потоцький
Козака доганяти.
Ох, як скочив та козак Нечай
З гори та в долину,
Й а за ним, за ним пан Потоцький
Козака й за чуприну.
«Чи не той то хміль зелений,
Що на тички в'ється,
Ой чи не це ж той превражий син,
Що з ляшками б'ється?»
Ой це ж бо той хміль зелений,
Що й на тички в'ється,
Ой це ж бо той та козак Нечай,
Що з ляшками б'ється!»
«Годі ж тобі, вражий сину,
Та й так воювати,
Треба ж твою кров козацьку
З лядською змішати!»
Ой глянула та його мати
Та й в нову кватирку:
Й а й покотилась Нечаєва головонька
З плечей у долину.

С

А в Миронах дзвони дзвонять,
А в Тишківцях тихо,
Сорок тисяч ляшків жене
На козацьке лихо!
Але ж женуть они женуть,
На коні дуфають
Та й до Лугу козацького
Дороги питають.
Недалеко Луг козацький,
При тихім Дунаю,
Але й кричи на козака:
«Утікай, Нечаю!»
«Як же ж мені, молодому,
З міста утікати?
Свою славу козацькую
Під ноги топтати?»
Ой як крикнув Нечай-козак
На цюру малого:
«Сідлай, цюро, собі коня,
А мені другого!
Сорок тисяч ляшків їде –
На нас двох не мноло!»
Як розставив Нечай-козак
На три шляхи варту,
А сам пішов до дівчини
Написати карту.
Не встиг козак у дівчини
На кресельце сісти,
Подивився у кватирку,–
Повне ляшків місто!
«Порадь же мі, дівчинонько,
Що маю діяти?
Чи йти дальше, чи йти дальше,
Чи тут загибати?»
«А я тобі, козаченьку,
Нічо не пораю!
Та ти маєш шаблю в боку
Для свого звичаю!»
Ой летіла зозулечка
Та й сказала: «Ку-ку!
Та кинь же ся, Нечай-козак,
На правую руку!»
Як сі кинув Нечай-козак
Та й на праву руку,–
Не міг конем вискочити
З проклятого трупу!
Чи ж то хміль чи хмілина,
Що у меду кисне?
Але ж бо то Нечай-козак
Добреє ляшків тисне!
Як зашподав ся Нечай-козак
На малу купинку,
А ймив його лях Катовський
Зверху за чупринку!
«Браття ж мої ріднесенькі,
Чи ви не всі в місті?
Перекажіть моїй жонці,
А своїй невістці:
Та най не йде та най не йде
На високу гору,
Та най мене не шукає
А в козацькім двору!
Бо я, славний козаченько,
Отут умираю,
А з вами ся, рідні браття,
Навіки прощаю!»

Т

Від темного лісу
До зеленого гаю,
Ой крикнули козаченьки:
«Утікай, Нечаю!»
«Не треба втікати,
Не треба сі бояти,
Тоє слово козацьке
Під ноженьки взяти!»
«Я тебе, Нечаю,
Не обезпечаю,
Припни шаблю в лівім боці
Для свого звичаю».
Ой на те Нечай-козак
Нічого не вважає,
Но з кумою Ведельською
Мед-вино кружляє.
Ой сів собі козак Нечай
Суху рибу їсти,
Оглянеся кватирою –
А вже ляшки в місті.
Подивився козак Нечай
В кватиру очима,–
Ой вже ляшків сорок тисяч
Стоїть за плечима.
«Сідлай, сідлай, хлопче,
Коня вороного,
Бо вже ляхів сорок тисяч,
Але ще не много!»
Як зачав Нечай-козак.
На стремель ніжки класти,
Взялися під коником
Всі ніжки трясти.
«Ей, стій, ей, стій, коню,
Не бійся нічого,
Не доступай підковами
Землі під собою!»
Переїхав Нечай-козак
Від брами до брами,
Сколотив ляшеньками,
Як вовк вівцями.
Переїхав Нечай-козак
Від башти до башти,
Ой взяв вражі ляшки,
Як сніп в полю, класти.
Ой спустився Нечай-козак
З гори на долину,
Влапив його пан Потоцький
Ззаду за чуприну.
Влапив його пан Потоцький,
Взяв ревидувати:
«Годі, годі, Нечай-козак,
Ляшки воювати!
А де ж твоя, Нечай-козак,
Молоденька жінка?»
«Ой бог знає, бог відає,
Може, ще де дівка»
«А де ж твої, Нечай-козак,
Дрібненькії діти?»
«Ой бог знає, бог відає,
Десь пішли по світі».
«А де ж твої, козак Нечай,
Воронії коні?»
«Ой зайняли вражі ляшки
В великім загоні».
«Ой де ж твої, Нечай-козак,
Кованії вози?»
«Ой зайняли вражі ляшки
У густії лози».
«Я ж тобі не винен,
Ні моя родина,
Но тобі завинила
Твоя кума мила».

У

Ой за гаєм, гаєм зелененьким,
Ой за лісом за темненьким,
Ой там грає козак Нечай
Коником вороненьким.
Ой як візьме Нечай Данило
Од брами до брами,
Ой став же класти та ляхів
У чотири лави.
Оглянеться Нечай молоденький
А на правеє плече,–
А уже з ляхів та превражих синів
Та кров річками тече,
Ой оглянувся Нечай
Та на лівую руку,–
Не вискочить та Нечаїв кінь
З лядського трупу.
Ой, спіткнувся кінь вороненький
На дубову тичину,
Ой взяв лядський король Нечая
З коня за гриву.
А де ж тая повна рожа,
Що по тичині в'ється?
Оце ж той козак Нечай,
Що з ляхами б'ється.

Ф

Ой з-під холодної з-під криниченьки,
З-за зеленого гаю,
Ой як крикне славне Запоріжжя:
«А тікаймо, Нечаю!»
Козак Нечай, козак Нечаєнко
Він не дума, не гадає,
Держить коня при всьому наряді,
Мед-горілочку кружає.
Як поставив козак Нечаєнко
Три стороженьки в місті,
А сам пішов та до кумасеньки
А щуки-риби їсти.
Не вспів козак, не вспів Нечаєнко
За дубовий стіл сісти,
Ой одсуне спідню кватирочку –
Аж усі ляхи в місті.
Ой як ударив та козак Нечай
Та об стіл булавою:
«Ой тут мені, козаку Нечаю,
Накладати головою!»
Ой як крикнув козак Нечаєнко
На свого джуру малого:
«Та сідлай, джуро, та сідлай, малий,
Кониченька вороного,
А під мене, козака Нечая,
А старого гнідого».
Козак Нечай, козак Нечаєнко
Джурі віри не доймає,
Сам своєму конику гнідому
Сам попруги підтягає.
«Та біжи, джуро, та біжи, малий,
А степом долиною,
А я сам козак, та я сам Нечай
Дорогою стовповою...»

Х

Гей, крикнули козаченьки: «До гаю, до гаю!
Налітають воріженьки, як орли до паю».
Гей, крикнули козаченьки з полуночі в гаю:
«Гей, скоріше та скоріше утікай, Нечаю!»
«Гей, як мені, пани-браття, утікать до гаю,
Як махає старий Палій за плечми шаблею».
Гей, як крикнув козак Нечай: «Сюди, хлопці-други,
Розлютувавсь старий Палій та на мене дуже!»

Ц

Поїхала Лебедина до чужого млина;
Засідали вражі ляхи, хтіли Лебедину вбити.
Як зачали Лебедину тисаками піяти –
Зачалася з Лебедини
Річкою кров лляти.
Посадили Лебедину
На жовтім пісочку,
Зняли з Лебедину
Криваву сорочку.
Прилетіла зозуленька,
Хтіла на ні сісти,
Питається Лебедини:
«Чи не хочеш їсти?»
«Ой не хочу ні пити, ні їсти,
Їно занеси від мене до матінки вісти».
Прилетіла зозуленька,
Сіла на воротях,–
Ой виходить стара нене,
Її рука в тісті.
«Ой сусіди, сусідоньки,
Що ся мені снило –
Що наша Лебедина
В піску вожинився...»
Ой як крикнув Нечай-козак
На хлопця малого:
«Сідлай, хлопче, сідлай коня,
Сідлай вороного!»
Ой як начав Нечай-козак
Коника сідлати,
Зачалися під коником
Ноженьки дрижати.
«Ой ти, коню вороненький,
Не бійся зо мною,
Їно не дотиркай землі під собою».
Ой не поспів Нечай-козак
На коника сісти,
Зачав ляшків-панків
На два боки класти.
Оглянувся Нечай-козак
У лівую руку,–
Не вискочить кінь вороний
Із ляшецького трупу.
«Ото вам, вражі ляшки,
За тую провину –
Збавили сте мого брата
За яку причину!»
Нечай-козак ні на що не вважає,
З кумою Мельничкою
Мед-винокружляє.
Відчинив Нечай-козак
Новую кватиру,–
А вже ляшків-панів
Повноє місто.
Спотикнувся Нечай-козак
На хміль, на хмілину,–
Злапав його пан Потоцький
Ззаду за чуприну.
Чи не той то Нечай-козак,
Що з ляшками бився,–
Не за малу хвильку, за малу годинку
Покотилася Нечаєва голова в долинку.
«Де ж твої, Нечай-козак,
Ковані вози?»
«У містечку Берестечку
Заточені в лози».

Ч

Ох, не знав козак,
Ох, не знав Нечай,
А як славоньки зажити.
Ох, зібрав військо
Славне запорізьке
Та піщшов орди бити.
Ох, як крикнув
Та козак Нечай
Та на хлопця малого:
«Ох, сідлай, хлопче,
Та сідлай, малий,
Кониченька вороного.
Ох, натягай, хлопче та хлопче малий,
Покріпще попруги,
Та будемо, хлопче, та будемо, малий,
У великій потуги.
Ох, не поспів же та козак Нечай
Та на коника сісти,
Ох, і задрижали коня буланого
Та ніженьки на місці.
«Ох, і як тебе, козаче Нечаю,
Ох, як тебе нести:
Чи повище дерева,
Чи понижче дерева,
Чи посереди дерева?»
«Ох, і неси мене ти, буланий коню,
Ні повище дерева,
Ні понижче дерева,
А посереди дерева!»
Ох, як глянув козак Нечай
Та на правоє плече,–
Ох, тече річка, тече кривавая,
Що й коником не утече.
Ох, як похиливсь та козак Нечай
Та конику на гриву,–
Ох, і покотилась Нечаєва голова
Аж із гори в долину.

Ш

Як пішов же Нечай-козак до куми гостювати,
Як став же Нечай-козак щуку-рибу їсти,
Як глянув же Нечай-козак у кватирку – усі ляхи в місті.
ЯЧк крикнув же Нечай-козак на чуру малого:
«Ой, сідлай же, чуро малий, коня вороного,
А під себе, чуро малий, гнідого старого!»
Як став же Нечай-козак на коня сідати,
Стали в коня вороного ніженьки дрижати,
Як ударив же Нечай-козак коня стременами,
Щоб не торкавсь кінь вороний об землю ногами.
Як пустився Нечай-козак од ринку до ринку,–
Аж там панів, аж там ляхів повненько на ринку.
Як пустився Нечай-козак од башні до башні,
Як став панів, як став ляхів, як снопиків, класти.
Як пустився Нечай-козак з города додому,
Оглянеться Нечай-козак на правеє плече,–
А за ним же кривавая річка бистро тече.
Оглянеться Нечай-козак на лівую руку,–
Не вискочить чурин коник із ляського трупу,
Ой пустився Нечай-козак з горба да в долину,
Та як хватить Нечай-козак Потоцького за чуприну:
Чи це той Нечай-козак, що з ляхами б'ється?
Як пустився чура малий з горба да в долину
Та як хватить пана Потоцького зверху за чуприну:
Ой чи це той хміль зелений, що під тином в'ється?
Чи це той Нечай-козак, що з ляхами б'ється?
А чи це той пан Потоцький, що з Нечаєм б'ється?

Щ

З-під білої березоньки,
З глибокого яру,
Ой крикнули козаченьки:
«Тікаймо, Нечаю!»
«А куди ж ми, моя браття,
Будемо тікати,
Славу свою козацькую
Під ноги топтати?
Сідлай, хлопче, сідлай, малий,
Коня вороного.
Поїдь, поїдь подивися,
Чи є ляшків много?
Щитай, хлопче, щитай, малий,
Може, пощитаєш
А після наб'єш рушницю,
Може, полякаєш».
«Ой козаче, козаченько,
Козаче Нечаю!
А є ляхів сорок повків,
За більше не знаю».
А той козак, а той Нечай:
За це не думає,
А з кумою Мельничкою
Мед-вино кружляє.
«Сідлай, хлопче, сідлай, малий,
Коня вороного,
А під мене, Нечаєнка,–
Сивого, старого».
Ой як не вспів козак Нечай
На коника впасти,
А як став ляхів,
Вражих панів,
В штири лави класти.
Оглянувся козак Нечай
На хлопнця малого –
Кладе хлопець, кладе малий
Ще краще за нього.
Оглянувся козак Нечай
На правеє плече,–
Попід коня вороного
Кров червона тече.
Оглянувся козак Нечай
На правую руку,–
Не вискочить кінь вороний
З шляхетського трупу.
А як з'їхав козак Нечай
З ринку на долинку,
Спіймав його пан Каневський
Зверху за чупринку.
Чи не той то хміль-дерево,
Що по валі в'ється,
Чи не це то козак Нечай,
Що з ляхами б'ється?
Ой то, ой то хміль-дерево,
Що по валі в'ється,
Ой це, ой це козак Нечай,
Що з ляхами б'ється.
Як притиснув козак Нечай
Коня вороного,
Упав, упав пан Каневський
Та й під ноги його.
Отут тобі, пан Каневський,
Ото тобі знати,
Як спіймав ти Нечаєнька,
Треб було тримати.

Ю

Як виїхав Нечай-козак
За нові ворота,
Кладе ляшки на три шляшки,
Як москалів рота.
Як виїхав Нечай-козак
За новії брами,
Кладе ляшки на три шляшки,
Як мужик снопами.
Ой як з'їхав Нечай-козак
З гори та в долину,–
Зловив його пан Міщицький
З коня за чуприну.
Ой як вдарив Нечай-козак
Коня стременами,–
Перекинувсь пан Міщицький
Догори ногами.
Ой десь тебе, козак Нечай,
Не родила мати,
Як ти станеш на камені,–
Підківоньки знати.