Поле ж моє широкоє

А

Поле ж моє широкоє!
Не могла м тя проглянути
Чорненькими оченьками,
Тепер єм проходила
Біленькими ноженьками.
Що ся в полі забіліло,
Ой ци гуси, ци лебеді?
Тепер гуси не літають,
Ні лебеді не пливають:
То татари полон женуть;
Один полон з жіночками,
Другий полон з дівочками,
Третій полон з діточками.
Стали кошом під Яришом
Та взялися пайовати,
Дівка впала парубкові,
А тещенька зятенькові.
Взяв він єї попри коні,
Попри коні на ремені.
Ой кінь біжить дорогою,
Тещу веде терниною,
Терня ноги пробиває,
Кровця сліди заливає,
Чорний ворон залітає,
Тоту кровцю іспиває.
Приїжджає додомоньку:
«Вийди, вийди, татаронько!
Привів єм ті кухароньку,
Привів єм ту невільницю,
Аж до смерті робітницю».
А вона їй та й завела,
Три роботі загадала:
Оченьками стадо пасти,
Рученьками кужіль прясти,
Ноженьками колисати.
Теща дитя колисала
Та и дитині приспівала:
«Люлю, люлю, татарчатко,
По донечці унучатко!
[Бодай] стадо виздихало,
Бодай кужіль спопеліла,
Бодай дитя скаменіло!»
Учув тоє вірний слуга:
«Чи чули ви, панянонько,
Як вам кляла невільниця:
«Бодай стадо виздихало,
Бодай кужіль спопеліла,
Бодай дитя скаменіло»?
Ой прибігла татаронька,
Вбігла боса без пояса
Та вдарила по личеньку
Свою рідну матусеньку.
«Доню моя прелюбезна!
Не тільки м тя годовала,
По личеньку м тя не била».
«Мамко ж моя старенькая,
По чім же сь мя іспізнала,
Шо сь мя доненьков назвала?»
«В неділю сь барвінок різала,
Та сь сі пальчик відрізала,
По тому м тя іспізнала».
«Мати моя рідненькая,
Скидай з себе свої лати,
Вбирай дорогії шати!
Будеш з нами пановати».
«Ліпші мої вбогі лати,
Ніж дорогі твої шати».
«Мати ж моя рідненькая,
Чи схочеш тут пановати,
"Чи поїдеш в рідні краї?»
«Волю дома бідовати,
Як в чужині пановати!..»
«Слуги ж мої та й вірні,
Впряжіть коні воронії,
Везіть мамку в рідні краї!»

Б

Пішов турок [та] в побіги
Та забіг собі дівку,
Та привів її додомочку:
«Чи будеш ми за жоночку?»
«Ой буду, мій миленький, буду,
Покарай ня, милий боже,
Коли тя забуду».
Пішов турок в побіги
Та забіг собі бабу,
Та веде її тернинками,
Та білими ножечками,
Та веде додомочку.
ОЙ виходе з хати та турчиня:
«Нащо с мені бабу привів,
Чому с її там дні [?] не взяв.
Силяй бабу в коня фоста
Та пускай її в чисте поле».
Прислухався вірний слуга:
«Та й не треба бабу
Конім в фоста та й силяти,
Треба бабі три роботи дати:
Ручечками кужів прясти,
Очечками стадо пасти,
Ножечками дитя колисати».
Баба ручечками кужів пряде,
Очечками стадо пасе,
Ножечками дитя колише.
«Гайгю, люлю, та й турчетко,
Та й ти мені уночетко»,
Прислухався вірний слуга:
«Та та баба дитя кляне».
Прийшла к бабі та и турчиня
Та вдарила бабу в праве личко.
«Сім сме вас, синку, мала,
В праве личко не вбивала!»
«По чому ти мене, мати, та й пізнала?»
«Гой, в неділю зілля с брала
Та й єсь зілля не набрала,
Лишень пальці с порубала!»
«Гей, ци хочеш, мати, панувати,
Ци хочеш йти в свої краї вмирати?»
«Не хочу я панувати,
Хочу іти в свої краї вмирати!»
«Впрягайте, слуги, коні в віз
Та беріть срібла-злата,
Та беріть ви маму на віз
Та віх краї відвезіть!»

В

Чому, кури, не поєте,
Чому, люди, не чуєте?
Турки село зрабовали,
Громадами людей гнали.
Припалася зятю теща:
Він сам їде на конині,
Тещу веде по тернині.
Кровцьою сліди заливає,
Чорний ворон залітає,
Тоту кровцю іспиває.
«Слухай, пані турчинова,
Привів єм ті невільницю,
Аж із Польщі робітницю.
Завдаймо їй три роботі:
Оченьками стадо пасти,
А руками кужель прясти,
А ногами колисати».
Вона дитя колисала
І дитині приспівала:
«Люлю, люлю, татарчатко,
А по дочці та внучатко!»
Втім туркеня з кресла встала,
Старой баби ся питала:
«По чом ти мене пізнала!»
«Як тя баба в купель клала,
На груди ті іскра впала,
По тому м тебе пізнала».
«Мати моя, мила мати!
Скидай з себе тії лати,
Возьми дорогії шати,
Будеш з нами пановати!»
«Ліпше мої вбогі лати,
Ніж дорогі твої шати».

Г

Йшли татари по долині
Та всі дівки половили.
Та всі дівки половили,
Та загнали на долину.
Стали вони миритися,
Дівочками ділитися.
Всім татарам по дівочці,
А одному бабка впала.
Він взяв до коника та прив'язав
Та й сам їде дорогою,
Та й сам їде дорогою,
Веде бабку терниною.
Привів її аж під свій двір:
«Вийди, мила, надвір боса,
Вийди, мила, надвір боса,
Надвір боса, без пояса».
«Було її та й не вести,
Було її там зарубати».
«Нащо її та й рубати!
Вона буде кужіль прясти,
Вона буде кужіль прясти,
А очима гуси пасти,
А очима гуси пасти,
А руками мале дитя колисати».
«Люлю, люлю, татарчатко,
А по дочці онучатко.
Твою матір згодувала
Та по писку витинала».
Мила цеє як зачула,
То вибігла з хати боса,
То вибігла з хати боса,
З хати боса, без пояса,
«Чим ти, бабко, та й пізнала;
Що онуком його звала?
Скільки, бабко, синів мала,
Скільки, бабко, дочок мала?»
«Мала синів три соколи,
Мала дочку Парасочку».
«Якого ти, бабко, села,
Якого ти, бабко, роду?»
«А я села Немирівни,
А я роду вдовиного,
Мала синів три соколи,
Одну дочку Парасочку.
В городечку вінок плела
Та за коси закладала.
Наїхали татарочки
Та й узяли Парасочку».
«Ненько моя рідненькая!
Правда твоя щиренькая.
Чи тут будеш, чи поїдеш,
Чи поїдеш в свої краї?»
«Я не буду, я поїду,
Я поїду в свої краї».
«Слуги мої дорогії,
Коні мої воронії!
Запрягайте коні в шори,
Везіть бабку в свої краї.
Бери, бабко, срібло-злото,
Бери собі ще й полотна,
Бери собі прохідную,
Не здибайся з татарами,
Щоб татари не спіймами,
У неволю не забрали».

Д

Полем, полем, як димами,
Ідуть турки з татарами,
Стали кошем під Збаражем,
Гей, стали ся паювати.
Ци дівоньку, ци вдовоньку
Будемо ми з собов гнати.
Та натрафив зять на тещу
Та взяв ії за рученьку,
Гей завів ї в свої краї.
«На ж ті, пані, невільницю,
Завдайте їй три роботи:
Рученьками кужіль прясти,
Оченьками стадо пасти,
Ноженьками дитя колисати».
А вна взяла колисати,
Скортіло їй заспівати:
«Люляй, люляй, татарчатко,
Бо ж ти моє онучатко».
Прислухався вірний слуга
Та й оповів татариці,
Як співає у світлиці.
Як убігла татариця
Із пекарні до світлиці
Та вдарила невільницю,
Та вдарила в обі лиці.
Невільниця стала
Та й сплакала:
«Кілько м тя, доню, годувала
І раз єм тя не бивала».
«Скажи ж мені, моя мати,
По чім єсь мя іспізнала,
Що сь мя доньков називала?»
«Гей, в неділю урізованьчик
Обрізала собі пальчик».
«Повідж мені, моя мати,
Відки мене турки взяли?»
«Гей, в неділю пораненьку
З далекого барвіноньку».
«Скажи ж мені, моя мати,
Ци будеш зо мнов панувати,
Ци будеш зо мнов панувати,
Ци підеш в свій край бідувати?»
«Волю, сину, бідувати,
Ніж з тобою панувати».

Е

Ой по горах огні горять,
По долинах дими курять,
Ой там турки полон ділять.
Та й досталася сестра брату,
Теща - зятю.
Ой брат сестру на Рось пустив,
А зять тещу в полон заняв.
Загадала їй туркиниця три діла:
Щоб очима гуси пасти,
Рученьками кужіль прясти,
А ногами дитя качать.
«Люляй, люляй, турченятко,
Та не єсть ти турченятко,
Тільки по дочці моє унучатко».
«Що ж ти, бабко, сказала,
Що ти турченятко
Своїм унучком назвала?»
«Бо я єї годувала
І ночі не досипала».
Питається тещі зять:
«Хоть хоч живи з нами,
Хоть хоч іди в свою землю».
«Я не хочу жити з вами,
Я хочу іти в свою землю».
«Слуги мої молодії,
Запрягайте коні воронії.
Та везіть тещу в свою землю,
В її землю хрестиянську».

Є

Що за голос у долині?
То татари людей женуть,
Дали татарам по дівочці,
А зятьові теща впала.
Зять на тещу узлився,
Сам він їде дорогою,
Сам він їде дорогою,
Веде тещу терниною.
«Ой відчини, пані, двері,
Привів тобі невільницю.
Привів тобі невільницю,
А до хати робітницю.
Буде тобі шити, прясти,
Оченьками стадо пасти.
Оченьками стадо пасти
Й мале дитя колисати».
«Люлю, люлю, дитинчатко,
По матері онучатко,
По матері онучатко,
По батькові татарчатко».
Іде пані та й зачула.
Біжить боса, без пояса:
«Нащо, сучко, так казала?
Татарчатком називала!»
«Дочко моя, гарна сильно,
Я в неділю зілля рвала,
Я в неділю зілля рвала
Та за коси закладала».
«Мати моя дорогая,
А я ж тебе не пізнала!
Бери коні воронії,
Бери брички золотії,
Бери гроші неміряні
Та їдь собі в свої краї!»