Пишний, гордий, славний паничу

А

Пишний, гордий, славний паничу!
Славний паничу, добрий Іване!
Молод же ти в військо ходити.
Є в нього ненька, ненька рідненька;
Як виправляла, то научала:
«Синку ж мій, синку, синку Іванку!
Ой як підеш молод до війська,
Да не вихвачуйся з-поперед війська,
Не зоставайся да позад війська,
Держися війська все середнього».
А він же неньки да й не послухав:
Скоро на коника впав, половину війська стяв.
Вибив города-Царигорода,
Турського царя зараз ізв'язав.
«Ой коли б я знав, чий син сивим конем грав,
Ой то б я йому посади давав,
Дав йому поля неміряного,
Дав йому бору несходимого,
Дав йому грошшя незчисленного,
Дав йому війська одбираного,
Дав йому лучок і стрілок пучок,
Дав йому стрілку - царівну-дівку».
«Я ж теє поле коп'єм скопаю,
Коп'єм скопаю і стрілками всію,
Я ж тії бори військом поламлю,
Військом поламлю, і огнем попалю,
Я ж тії гроші розумом розщитаю,
Молоду царівну за себе візьму».

Б

Мати сина да родила,
А народивши, [з]годувала,
А згодувавши, в військо послала,
В військо послала, да й научала:
«Ой мій синочку, мій козаченьку!
Як підеш же ти да царю служити,
Да не вихвачуйся з-поперед війська,
Не зоставайся да позад війська:
Що поперед війська да січуть, рубають,
А позаду війська да мечем махають».
Ой син матері да й не послухавсь,
Да й поперед війська да конем виграє,
А позаду війська да мечем махає.
Як загледів його да турецький король:
«Коли б же я знав, чий син конем грав,
То б я за його свою дочку оддав,
Свою дочку оддав, половину царства дав,
Половину царства дав, половину панства дав».
«Я ж твоєї царівни сам не хочу,
Я ж твоє царствечко да коником витопчу,
Я твоє панствечко да мечем висічу.
Я з тобою, воєн царю, да на войну пойду,
Да на войну пойду, да на стороженьку!»
Да стеріг я нічку, да стеріг я другу,
А на третю ніч да поймав я звіра,
Поймав я звіра - турського короля,
Да прив'язав його поближче коня,
Да повів же його да пожаречком,
Да пожар ноженьки да поподпікував,
Да кровця слідочки да позаливала.
Ой він же його хорошенько просив:
«Ти ж, пане козаченьку, або мене зотни,
Або мене зотни, або живцем пусти».
«Я ж тебе не зотну, живим не пущу,
Да поведу ж я тебе до свого царя,
Буде ж мені од царя дара,
Од царя дара, од війська слава,
Од війська слава, од панів увага!»

В

З суботи на неділю заказали на війну,
Заказали на війну: хто сина має,
А хто не має, нехай наймає.
Ой дай, боже!
Мала ненька одного синка Іванка
Та й висилала, та й научала:
«Ой їдь, синочку, на ту війночку
Да не вихвачуйся з-поперед війська,
Не зоставайся да позад війська,
А посеред війська тримайся».
А він же неньки да й не послухав:
Да й поперед війська да конем виграє,
Мечем ввиває, військо рубає.
Вийшов проти його да цар турецький:
«Ой чий то синок коником грає,
Мечем ввиває, військо рубає!
Ой коли б я його знав,
То б я за його свою дочку оддав».
«Ой твоя дочка не мені рівня,
Ой мені рівня – сама царівна;
Твоя дочка – погана віра!
Ой дай, боже!»

Г

А з поля-поля да туман устає,
Святий вечір!
А з-за того туману Іванко йде.
Да й під'їжджає під Царевгород,
Да й викликає царя з города:
«Турецький царю, виїдь на войну,
Воєватися, муштроватися!»
Як із'їхались, так і вдарились:
Ударив копитами, як грім на небі,
Засяяли саблі, як сонце з хмари;
Під їми коні поприпадали,
Золотії гриви поприлягали.
Турецький цар другим наказав:
«Коли б я знав, чий то син воював,
То б я за його свою дочер оддав,
Свою дочер оддав, царство одписав,–
Половину царства, трейтину щастя!»