Голосіння

Опис жанру голосіння

Голосіння — це народно-поетичні твори, пов’язані з похоронним обрядом. В їх основі лежать стародавні уявлення про те, що померлий продовжує існувати в невідомому далекому краю, але його зв’язок з оточенням, в якому перебував до смерті, триває. Тому в голосіннях зверталися до мерця, як до живого, виповідаючи йому свої жалі, вихваляючи, прагнучи “розбудити” і благаючи повернутися. Виконували цю частину обряду жінки.

Голосіння мають усталену композицію, образність, ритміку, а подеколи й римування, що зближує їх з іншими видами обрядової пісенності. Саме ці ознаки дозволили В. Гнатюкові твердити, що хоч “похоронні голосіння… переважно відбігли далеко від звичайної пісні, але… належать цілковито до неї… Голосіння в’яжуться стисло з похоронним обрядом”. [1]

Різновидом голосінь є рекрутські й солдатські плачі під час проводів на царську службу, яка тривала 25 років, отже батьки, наречена чи жінка розлучалися з новобранцем, не маючи надії на його повернення: «Сину мій, дитино моя! Я ж тебе кохала, ніченьку не спала, тебе доглядала… Мій рідненький, моя й жалоба! Із якої дороги тебе ожидать, відкіль виглядать? чи з поля, чи з моря, чи з далекого краю?» Українські голосіння близькі за емоційною тональністю, тематикою й поетикою до аналогічних жанрів поезії інших слов'янських народів, особливо східнослов'янських — російського й білоруського. Генетично вони пов'язані з думами, їх єднає речитативний спосіб виконання, тужливі ноти. Певна спорідненість простежується у голосіннях, піснях-хроніках і баладах,— насамперед тоді, коли йдеться про оплакування близьких, які загинули внаслідок трагічних випадків, або тих, що пропали безвісти на війні чи на заробітках. Так, пісні-хроніки можуть обмежуватися лише повідомленням про голосіння: «Та зачєла Марієчка сама голосити» — або наводити його повний текст:

Сяду ввечер разом з дітьми і разом заплачем:
Ой коли ж ми, любі діти, татуню забачим?

Лишив-єс мя, молоденьку, і дрібненькі діти,
Як я тепер буду з ними, бідна, жити в світі?
Лишила-м ся з діточками, як билина в полі,
Діти встанут, їсти плачут, нещаслива доле!
Діти встанут, їсти плачут, а нема що дати,
Ходят голі, обідрані, а нема в що вбрати.
Повій, вітре, буйнесенький, та по нашім полю,
Прийди, мужу, подивися на нашу недолю...

В піснях-хроніках про загиблих жовнірів натрапляємо й на прадавні мотиви голосінь, в яких ведеться діалог між птахами і душами загиблих:

...Надлетіла зозуленька та й заголосила:
Уставайте, жовнірику, бо вже біла днина!
Ой та так би, зозуленько, наш пан цісар устав,
Як на моїй головочці ворон не закранкав.
Ой та он-бо не кранкає, а очі довбає,
Не одного жовнярика мати вже плакає.

В баладах з мотивом смерть-одруження також вплетені голосіння наприклад:

...Ой приїхав козаченько на нове подвір’я,
А там грають, пригравають на смутне весілля.
А як зайшов козаченько до нової хати,
Та почав він над дівчинов рученьки ламати.
— Губки ж мої тоненькії, чо-сьте так стулились?
Як я їхав з цего села, ви ще говорили!
Ручки ж мої біленькії, чо вас так ісклали?
Як я Їхав з цего села, ви ще вишивали.
Ніжки ж мої біленькії, чо вас так зложили?
Як я їхав з цего села, ви ще виходили.
Очка ж мої чорненькії, чо вас так стулили?
Як я їхав з цего села, ви ще ся дивили.
Очка ж мої чорненькії, брови, як шнурочок,
Губки ж мої ніжненькії лиш до співаночок!

Певні аналогії можна провести між голосіннями та ліричними піснями про жіночу недолю.

В голосіннях відображено поетичну специфіку, побут і громадсько-соціальні погляди селянства XVIII-XIX ст., коли цей жанр був досить активним і широко фіксувався фольклористами.

Традиційні обряди й голосіння зображені у творчості українських класиків Т. Шевченка («Тризна»), Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся»), Марка Вовчка («Горпина»), М. Коцюбинського («Тіні забутих предків»).

Збирання й публікація українських голосінь почалися з середини XIX ст. У книзі О. Терещенка «Быт русского народа» 1848 р. вміщено українські голосіння в перекладі та оригіналах. Найбільш повними виданнями цього жанру є збірник В. Милорадовича «Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии» (Харків, 1897), видання «Похоронні голосіння» І. Свєнціцького та «Похоронні звичаї й обряди» В. Гнатюка (Етнографічний збірник, т. XXXI-XXXII, 1912). Зразки голосінь подано у збірнику «Народна лірика» (К., 1941). Ф. Колесса видав дослідження «Українські народні думи у відношенню до пісень, віршів і похоронних голосінь» (ЗНТШ, томи СХХХ—СХХХІІ, 1920–1922). Розділ «Голосіння» в книзі «Українська народна поетична творчість» (К., 1959) опублікував М. Стельмах. Він підкреслив, що похоронні голосіння, в яких відобразилися залишки старих вірувань, уявлень, а також рекрутські плачі, ставши реліктами минулого, зберігають свою цінність як поетичні зразки народної творчості, що мають художню й пізнавальну силу.

Примітки

[1] Гнатюк В. Похоронні голосіння. Похоронні звичаї й обряди. Від редакції // Етнографічний збірник. — Т. ХХХІ — ХХХІІ. — Львів, 1912.