Козаки і смерть

Ішли два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурі пограває, а другий слухає.

Коли се один і каже: “Ой, братіку, біда! Смерть іде!” (А воно, бачите, в степу так здалека видно!). — “Ну, то що?” — каже той. — “Та вона ж нас постинає! Тікаймо!” — “Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!” — “Чи так, то й так!” Сидять.

Надійшла смерть та й каже: “Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити, ось я вас із світу зжену, косою голови постинаю!” — “Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльки покурити!” — “Ну, — каже смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!”

Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то смерть аж набік одійшла. “Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?” — “Та що ж, — каже козак, — так мені сужено!”

Як розійшовся дим та дух, смерть знов приступила: “Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!” — “Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь перед смертю табаки понюхати!” — “Нюхай, — каже, — та знай мою добрість”.

Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести смерть, щоб вона понюхала?.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.

“А що ж воно, добре?” — пита смерть. — “Та як кому!” — каже козак. — “Ану, дай спробувати!” — просить смерть. — “На, милостива пані!”

Як нюхнула смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила! “Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!” — “Отак як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, бог його зна! Мушу терпіти…” — “А, — каже смерть, — коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай ще 50 літ!”

Отаким чином і визволилися козаки від наглої смерті.