Про ледачого сина

Був в одного батька син. Хлопець як хлопець, тільки ледачий дуже. До того вже заледащів, що спочатку навідріз одмовився вмиватися, потім ложку до рота підносити, а за деякий час і хліб жувати йому стало ліньки.

— Буду вмирать! — каже хлопець. — Якби хто-небуть мені розжовував, то я ще згодився б пожити. А так — ні. Везіть мене, тату, до ями!..

Тяжко було батькові, та нічого робити. Поклав він хлопця на візок, прикрив зверху рядном та й повіз. Коли це на зустріч циган:

— Що везеш, чоловіче? — питає.

— Так і так, — каже батько, — син до того заледащів, що вже не хоче і хліба жувати. Везу його до ями. Каже, якби мені хто розжовував їжу, я, може, ще б пожив. Та де таке видано!..

І старий рушив далі.

— Стій! — кричить циган. — Віддай мені свого ледаря, я буду йому хліб жувати.

Батько зрадів, але в цю мить ряднина на візку заворушилась і з-під неї почувся стурбований голос:

— А ковтати хто буде?..

— А-а! — мовив циган. — Так він у тебе вже й ковтати не хоче? Тоді вези його к бісу.