Про запорожців

Запорожці як підмовлять, було, до себе на Січ якого хлопця з гетьманщини, то перше пробують, чи годиться буть запорожцем.

Ото звелять йому варити кашу: “Гляди ж, вари так, щоб і не сира була, щоб і не перекипіла. А ми підемо косить. То ти, як уже буде готова, вийди на таку ось могилу, та й зови нас, а ми почуємо та й прийдем”.

От поберуть коси та й підуть нібито косить; а де в чорта їх хочеться косить! Заберуться в комиш та й лежать. То оце хлопець, зваривши кашу, вийде на могилу й зачне гукати. А вони й чують, та не озиваються. То він гукає, гукає, та й давай плакать: “От занесла мене нечиста сила між сії запорожці! Лучче б було дома сидіти при батькові та матері! Ой, бідна ж моя головонько! Чого мене несло між сії запорожці?”

То вони, лежачи в траві, вислухають усе та й кажуть: “Ні, се не наш!” А далі вернуться до куреня, та дадуть тому хлопцеві коня й грошей на дорогу, та й кажуть: “Їдь собі к нечистому! Нам таких не треба!”

А як же котрий удається розторопний і догадливий, то, вийшовши на могилу, гукне разів зо два: “Гей, панове молоді! Ідіть кашу їсти!” Та як не озиваються, то він: “Чорт же вас бери, коли мовчите! Буду я й сам їсти”. Та ще перед одходом ударить на могилі гопака: “Ой, тут мені погуляти на просторі!” Та затягнувши на весь степ козацьку пісню, піде собі до куреня, і давай уплітати тую кашу.

То запорожці, лежачи в траві, і кажуть: “Оце наш!” Та побравши коси, і йдуть до куреня. А він: “Де вас у біса носило, панове? Гукав, гукав, аж горло заболіло; та щоб каша не перекипіла, то я почав сам їсти”.

То запорожці споглянуть один на одного та й скажуть йому: “Ну, гуро*, вставай! Годі тобі буть хлопцем; тепер ти рівний нам козак!”

І приймають у товариство.

*Гуро (або джуро) — слуга-товариш козака, його зброєносець.