Ворожбита

Украли раз у пана кучер та двірник гроші. Ото вони і радяться:

— Треба, — кажуть, — нам там-то ті гроші забрать, що ми у пана вкрали.

А якась баба підслухала та до пана:

— Я, — каже, — пане, знаю, де ваші гроші.

— Як же ти знаєш?

— Та я, — каже, — ворожбита.

— А коли ти ворожбита, так і угадай.

Та баба помимрила, помимрила собі під ніс та й каже:

— От там-то, пане, ваші гроші.

Пішли туди — аж так і є, найшлись гроші.

— Що ж ти, — каже пан, — така добра ворожбита, а таїш себе, тобі треба людям помагать.

А та баба вже і носа дере:

— Я, — каже, — усе можу взнать.

Пан і дума: “Дай таки я довідаюсь, чи таки ж вона усе те і може, що каже”. Та взяв і вкинув у колодязь камінь та косу, тоді покрикав її та й пита:

— А угадай, що у цьому колодязі є?

Та баба мрикала, мрикала, нічого їй сказати, вона наче собі і говоре:

— Оце наскочила коса на камінь!

А пан подумав, що вона на ту косу та камінь натяка, що він укинув, та:

— Так, — каже, — бабо, угадала.

Дає він тоді їй повозку й коня, наклав їй у ту повозку усякого добра, та дякує їй, а далі дума:

“Дай я ще її спробую”. Та й поставив, де їй саме сідати, кошик з яйцями. “Це, — дума, — як угада вже, то і прямо вона ворожбита”. Ось і пита її, як та сіла вже:

— А на чому ти, бабо, сидиш?

— Та на чому б там, пане, не сіла, а вже розсілась — як квочка на яйцях.

“Так, — дума пан, — угадала і на цей раз”.