Як єрусалимські святі через піч дорогу проложили

Був собі чоловік та ходив у чумацтво, а жінка вдома залишалась та принадила до себе і попа, і дяка, і диякона. Ото раз приходить дяк. Почали вони гулять, аж іде диякон.

— Де б ти, — каже дяк, — мене сховала?

— Та лізьте на піч.

Завісила вона його там рядном, упустила диякона, знов гуляють, аж іде і піп.

— Де б ти, — каже диякон, — мене заховала?

— Та лізьте на піч.

Вже їх там двоє. От погуляли трохи з попом, як чує надворі:

— Тпру! Жінко, відчини!

— Ох, мені, — каже, — лихо! Це ж чоловік з дороги прийшов! Лізьте, батюшко, швидше на піч.

Вже їх там троє. От чоловік знову:

— Одчини, жінко!

А вона зробилась такою слабою та хворою, всилу-всилу одчинила.

— Чого це ти, — пита, — так довго не одчиняла?

— Та тут, чоловіче, таке у нас робиться…

— Що ж воно там таке?

А ті на печі як розізнались, та давай, кажуть, тікать. От один зараз: “Благослови!” — та з печі та в двері, а другий: “Благословен!” — та за ним, а третій і собі щось сказав та теж у двері.

— Бач, — каже жінка, — отак щоночі. Кажуть люди, що це єрусалимські святі через нашу піч дорогу проложили.

— А подай, — каже чоловік, — каганець, я полізу подивлюсь, що воно там таке.

Зліз на піч, аж там в кутку цвіркун та дірку прогриз. Він тоді:

— Бач, господи, твоя воля! Сказано — святе! Яка маленька дірочка, а воно і пролазе. А дай, — каже, — ножа, я кілочок застружу та заб’ю.