Злодій ченцем убрався

Ішло собі двоє злодіїв. Щоб їх не спиняли та не питали, звідкіля вони й що, то вони вони переодяглися ченцями, — мовбито вони з монастиря, по людях ходять.

От ідуть вони й бачать, що під ліском стоять запряжені коні, прив’язані до дерева, а либонь господар їх спить на возі, в холодку. Злодії й наважили тих коней випрягти та вкрасти; один випряг коня, що був у корені, й повів, а другий злодій лагодився другого коня вкрасти. Коли це хазяїн став прокидатись. Як прокинувся зовсім, бачить — тільки один кінь є, а між голоблями, там де слід би бути другому коневі, стоїть людина, чернець.

“Що це таке?” — міркує чоловік.

А той, нібито чернець, йому й каже:

— Не дивуйся, добрий чоловіче! Се ось яка приведенція сталась: як був я ченцем і жив у монастирі, то сотворив я один гріх, і за ту провину була мені така покута, — щоб я кілька років конем був. Я й був: усе чисто робив, що коневі треба робить, і їв те, що коні їдять, — сіно, солому, овес. Усе як слід. А оце сьогодні, от якраз у сю годину, вийшов мені строк, себто кінець моєї покути, — і ось я й незчувся, як, стоячи отут, зробився знов людиною, такою самою, як був, — ченцем.

— Оце оказія! — каже чоловік. — Ну, що ж, панотче, іди собі з богом! Та гляди вже, шануйся!

Пішов “чернець”, а чоловік якось упорався з упряжкою, щоб їхать уже одним конем, і поїхав собі додому.

Через якийсь час трапилося тому чоловікові бути на ярмарку з своїм сином. Походивши по ярмарку, син прибіга до батька й гукає:

— Тату! Наш кінь, лисий, тут, на ярмарку!

— Де?!

— Та отам у ряду, — ідіть я покажу.

— Та, може, то не наш? — перепитує чоловік.

— Та якби то не наш, — доводить син, — коли наш! Хіба я свого коня не пізнаю? І масті такої, і лисина така сама, і білі латки на передніх ногах. Наш!

Пішов чоловік. Глянув на коня, — справді, такий самісінький!.. Тоді він тільки свиснув стиха і промовив сам собі: “Еге-ге!.. Погана штука!..” Далі підійшов близенько та й шепче нишком коневі у саме вухо:

— Що, ваше преподобіє? Уже знов щось напрокудили?