До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки

Ті, хто більш-менш обізнані з народною обрядовістю знають, що в річному календарі є кілька однойменних празників, пов’язаних з одним і тим же святим. Це стосується й Миколи Чудотворця. Одне з прислів’їв з цього приводу мовить: “В кожнім році два Миколи: на першого (весняного — 22.V) Миколи не буває холодно ніколи, а на другого (зимового — 19.XII) не буває тепла ніколи” чи “Два Миколи: один з травою, а другий з морозом”.

У народі існує безліч оповідок про шляхетні вчинки Чудотворця, про які детальніше піде мова у розвідці, присвяченій зимовому Миколаю. Але одну з них я наведу (подібний, але не тотожний варіант присвячено Касянові – 29.ІІ). Вона безпосередньо стосується того, чому двічі на рік пошановують цього святого. Свого часу цей сюжет був вельми популярним на Харківщині.

Святий Миколай Чудотворець на небі не сидить, а тут, на землі, людям помагає. Не те, що Касян (нагадую, що його відзначають раз на чотири роки) – за панича убирався і до Бога пішов жалітися на людей:

– Вони, — каже — Миколу шанують, почитають, на його ім’я церкви будують, а мене й не згадують!

Бог вислухав Касяна та й каже до янголів:

– Покличте мені Святого Миколу. Скажіть, щоб зараз прийшов!

– Нема його на небі! — кажуть янголи.

– А де ж він?

– Пішов на Чорне море людей рятувати!

– Почекай, – каже Бог до Касяна. — Микола прийде, тоді й поговоримо!

За якийсь час Бог знову посилає янголів за святим Миколою.

– Нема його, — кажуть янголи, — на землі людей від пожежі рятує!

Втретє посилає Бог янголів за Святим Миколою.

– Нема його, — кажуть янголи, — він кайдани розбиває, козаків з турецької неволі визволяє!

Аж за четвертим разом з’явився Святий Микола перед Богом: в старій свиті, мотузком підперезаний, чоботи в болоті й руки в грязі.

– Де ти був? — спитав Бог, а Святий Микола йому відповів:

– Помагав мужикові воза з багна витягнути!

– Ось бач, — звернувся Бог до Касяна, — за що його люди шанують? Він на небі не сидить, на землі діло робить, а ти паном одягнувся і тут, на небі кутки обтираєш. Іди геть від мене, а люди будуть тебе боятися, але не шануватимуть.

Весняне свято приурочене дню перенесення мощей Чудотворця з Лікії до італійського міста Бар. З цієї нагоди папа Урбан II в XI сторіччі запровадив іменну відзнаку. Найурочистіше святкували весняного Миколая в Україні на західному терені. Проте деякі обряди побутували й на Півдні, оскільки Микола Чудотворець був покровителем і оберігачем мореплавців. Відомий факт, коли козаки перед походом справляли молебень Богородиці та Миколі Угоднику, щоб вони “оберігали їх на морі і на воді”. Чорноморські моряки вірували, що їх постійно супроводжують “два невидимих Миколаї — морський, що управляє кораблями, й мокрий — володар водних виднокраїв”.

До такої популяризації на південному терені України прислужився печерський чернець Єфрем, який, обіймаючи посаду митрополита переяславського, в XI сторіччі збудував тут перший шпиталь; йому також приписують авторство “Чуда Св. Миколая”. Саме він і ввів до церковного календаря це свято, яке припадає на 22 травня.

Свідчень про те, як його святкували наші пращури, майже не збереглося. Дійшли лише окремі фрагменти, з яких довідуємося, що в давнину відзначали так звану “нікольщину” – своєрідний ритуальний обід. Досьогодні відома лише поговірка: “Понаставляли тих мисок, як на нікольщині”. Очевидно, це було давнє, дохристиянське дійство, пов’язане з дайбозьким Велесом — Богом тваринництва. На це наштовхує той факт, що зі святом в’яжеться перший вигін коней на пасовиська – “бо ярий Микола опікун коней і свято конюхів”. З цієї нагоди коней виводили на сільські майдани, і піп робив спеціальну відправу, скроплював водою. Після цього вершники виїздили у поле і вчиняли скачки – “щоб нечиста сила коней не мучила”.

Щоправда, подібні дійства, але пов’язані з рогатою худобою, робили й на Юрія, адже – “Святий Юрій пасе корів, а Микола коней”. Цікаво завважити, що на Бойківщині Ярий Микола є покровителем корів. Відомий вчений Г. Дем’ян в 1979 році зафіксував побутуюче дійство в селі Довгому Дрогобицького району на Львівщині: “На ярого Миколу в нас піст,— розповіла одна з інформаторок.— А чому піст? Задля худоби, про храмство худоби. Щоб худоба не боліла. От на що то ми обходимо, шануємо ярого Миколу. Всьо на пісно вариться. То веснов. То єден день посту, бо то від худоби той ярий Микола. Він худобу боронить. Заховуют го так, що ні жадних забав. І пісно їдят, а хтось постит цівком. І жадних забав, жадних музик у той день — ні. То на збереження худоби, щоб вона не хворіла, щоби звіри на ню не нападали. Всьо, щоби не було якесь горе межев худобов”.

Інша інформаторка додала: “У нас ярого Миколу вважают, що він є від худоби. Постят у цей день, молоко не їдять. Але як поїдят, то кажут:

— Слава тобі, Господи, за твою ласку і тобі, Миколо, вбись почистив усю людську худібку й нашу.

До ярого Николи, то щи можна сіяти овес, всіляку яру сівбу. А після нього вже щось так не”.

Зі слів двох інформаторок вимальовується цікава картина – Ярий Миколай в окремих селах Бойківщини є також покровителем корів. Селяни з цієї нагоди навіть постили.

Але найпишніше відзначали Ярого Николая гуцули. Ще й дотепер зберігся давній обряд – “полонинський хід”, себто перегін тварин на високогір’я. До нього готуються всі горяни як до великого свята. Зранку в святковому одязі люди вигонять корів на сільську леваду. Попереду отари, як правило йде “депутат”, себто голова пастухів і два його помічники з трембітами. За ними вирушає стадо, а потім дорослі й діти. На околиці вигону жінки з дітьми повертаються, а чоловіки супроводжують отару до пасовиськ, що за кілька десятків кілометрів у горах.

На полонині старший чабан розпалює “живий вогонь”, за допомогою кресева, і він має горіти до кінця пастушого сезону, тобто до глибокої осені, коли полонинський хід повернеться на зиму по домівках. Після цього роблять контрольну дійку овець, якою визначають кількість надоїв. Тягловий скот перебуває на випасі до початку жнив, корови — до середини чи кінця вересня, а вівці випасають до жовтня — листопада.

З весняним Миколаєм не пов’язано будь-яких обрядових пісень. Щоправда, є одна колядка, яку записав Михайло Максимович:

Сидить Миколай
В кінці престола,
Голову схилив,
Слізоньку вронив;
А із тої сльози
Дунай розлився.

До більшовицької революції на весняного Миколу зголошували по найму робочих – так званих “строкачів”. Переважно це робили на Херсонщині. Приїжджі люди з Полісся та Лівобережної України мали працювати до Покрови – 14 жовтня.

Ярий Микола увічнивсь і в прислів’ях. Ось деякі.

Держи сіно до Миколи — не побоїшся зими ніколи.

До Миколи не буде літа ніколи.

Юрій з теплом, а Микола з кормом.

До весняного Миколи не можна купатися ніколи.

Прийшов Миколай — коней випасай.

Із Миколи та й ніколи.

На Миколи або ніколи.

До Миколи нема добра ніколи.

Як не вбачиш до Миколи колосу, то буде плачу й голосу.

Не хвались на Юрія посівом, а хвались на Миколи травою.

Після Миколи не пускай на сіножать коней ніколи.

Від Миколи до літа дванадцять приморозків.

На Миколи весняного сади картоплю.

На Миколая не можна мочити коноплі, бо як будеш витягувати, то витягнеш утопленика.

Після Миколи не можна садити бахчу, бо зав’язі не буде.

Хоч і казали, що з Миколиного дня – “тепло на землю спустилося”, проте батьки забороняли дітям купатися – “бо з чоловіка верба виросте”, тобто можна простудитися й померти, і на могилі з’явиться вербовий хрест. Тому до святого Чудотворця не сіяли гречки й не стригли овець. Про це стверджує відоме прислів’я: “До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки”.