“І нарекоша ігри ті русалія”

Ще з дитинства запам’яталося: в перший по Трійці четвер мама щоразу застерігали:

– Борони тебе, Боже, ходити сьогодні через жита та в поле. Там русалки святкують свій Великдень і, як зустрінуть, то неодмінно залоскочуть!

Ми, діти повоєнних літ, свято вірили в існування цих загадкових істот. З вуст в уста передавалися легенди й перекази, що, буцімто, в тому чи тому селі, “русалки, спіймавши одинокого хлопця чи дівчину, залоскотали до смерті”. Відтак батьки суворо забороняли дітям протягом тижня, а особливо в четвер, ходити полями, де росло жито, і купатися.

Народне уявлення про русалок, як і віра в їх існування,– особлива тема в українській демонології. Побутує безліч різноманітних оповідок з карколомними романтичними сюжетами про те, як саме перетворюються люди в русалок. Фольклорні зразки на цю тему широко використали в своїй творчості Т. Шевченко, М. Гоголь, Г. Квітка-Основ’яненко, Леся Українка, М. Коцюбинський та інші класики нашої літератури.

У кожному регіоні були свої, чимось відмінні уявлення про русалок. За найпоширенішим стереотипом є три види: польові, водяні та лісові (останніх ще називали мавками або нявками; крім того, існували потерчата, лоскопухи, лоскатниці – ті, що померли взимку,– урдалки тощо). Кожен вид русалок має свою відмінність. Скажімо, нявки (були як жіночого, так і чоловічого роду) уявлялися голими, з довгим і в’юнким волоссям. Вони полюбляють збиратися гуртами, вчиняти шалені забави – гойдатися на верховіттях дерев, швидко бігати й улаштовувати бійки. Крім того, в мавок гарний тонкий голос, якщо вони побачать хлопця або дівчину, то починають співати, щоб у такий спосіб заманити свою жертву до води чи у жито і залоскотати. Подейкують: якщо одразу не прикрити вуха й не втікти, то “ще від того голосу ніхто не врятується, бо він вельми звабливий”. Найбільше мавки бояться лісовиків (у Карпатах – чугайстерів).

Інший вигляд мають водяні мавки: це надприродної краси дівчата, з білим, ледь синюватим кольором тіла та довгою розпущеною косою; вони можуть бути голими або зодягнені в білопрозорі льолі, іноді й червоні. При місяці мавки виходять погратися на берег – водити хоровод. Ввечері, як зайде сонце, полюбляють на острові чи при березі розчісувати волосся (пам’ятаєте хрестоматійне: “Хто се, хто се на тім боці чеше свої коси?”).

За уявленнями, русалками або мавками стають переважно утопленики, самогубці та діти, що народилися мертвими чи померли не хрещеними. Особливо боялися люди, коли їхні немовлята помирали на Зелені свята. Такі неодмінно перетворювались у русалок, а згодом – у мишей, білок, куниць, ящірок тощо.

Русальчими та потерчатими гуртами керували Старші Баби. Над тими, що перебували у воді, старшував водяник, лісовими русалками опікувався лісовик, а в полях – польовик. Над рештою правував Дід-Ладо. Всі вони слухняно виконують вказівки старійшин.

До русалок в Україні неоднозначне ставлення. В одних випадках ставилися з повагою – “оскільки вони опікали ниви, ліси та води”; за обездоленість, що сталося не з власного бажання, їм здебільшого співчували. І все ж у переважній більшостті русалок вважали “нечистою силою”, котрій потрібно догоджати, задобрювати або ж остерігатися. Якщо нечестивців розгнівити, то “вони можуть принести лихо – наслати град, зливу, бурю, розтолочити жито чи збити на ньому цвіт”.

Близькі чи подібні уявлення про русалок знаходимо й у інших народів Європи. В німців це дунайські діви або ельфи, а англійців – морські дівчата, у литовців – світезянки, у сербів – віли, норвежців – валькіри, а в давніх римлян та греків – німфи. Співставляють вкраїнські варіанти з чужинськими, напрошується висновок, що фольклорна уява нашого народу найбагатша і найпоетичніша як за сюжетністю, так і світосприйманням. Переважно вона має чіткі обриси національної специфіки й неповторності.

Кульмінацією русального тижня є, отже, мавський Великдень, що припадає на Зелений четвер. Русалки та нявки в цей день ходять полями, лісами та селами, оскільки їхні душі “відпущені на волю”. Відтак, празнуючи своє великодневе свято, вони вчиняють різноманітні ігри та забави, зваблюють поодиноких дівчат і хлопців і, заманивши, змушують “виконувати всі плотські справи й людські забаганки” – любощі, кохання тощо. Це єдиний день року, коли вони перетворюються в людську подобу й споживають звичайну їжу.

Певною мірою люди намагалися посприяти цьому. В давнину на нявський Великдень остерігалися працювати – “щоб не розгнівити померлих душ”, особливо сіяти борошно в діжу – “бо з’явиться багато русалок”. Зранку жінки пекли спеціальні паски-баби, фарбували жовті крашанки, але шкаралуп, як це буває на Великдень, не викидали у воду,– “бо довкола них збереться гурт русалок”. Деінде з цієї оказії на підвіконня клали гарячий хліб, вважаючи, що від пари й запахів вони будуть ситі. Протягом тижня, зосібна в четвер, майже по всій Україні жінки напинали на деревах полотно, аби нявки взяли його для одягу – сорочок.

Як уже мовилося, на мавський Великдень молодь намагалася не виходити за межі села. Лише жінки з чоловіками, зодягшись у святковий одяг, йшли на поля, влаштовували трапезу з різноманітними забавами, а потім розносили їжу на межі нив – “для русалок”. У деяких селах побутував звичай: дівчата зі сходом сонця несли в поле житній хліб, спечений на свяченій воді. Потім його розламували на невеличкі шматочки й розносили по нивах – “для русалок, щоб жито родило”.

Дехто з найвідважніших таємно ніс до лісу віночок з живих квітів. Вважалося, оскільки русалки люблять ходити в таких прикрасах, то неодмінно скористаються ними, а юнці допоможуть причарувати багатьох женихів. Не забували прихопити з собою любисток чи полин. Якщо зустрічалася русалка, то обов’язково запитувала: “Полин чи петрушка?“. Якщо дівчина відповідала “полин”, то русалка відказувала: “Сама ти згинь!” – і зникала, а як рекла “петрушка”, то чула у відповідь: “Ти моя душка!” – й лоскотала досхочу…

В одній з пісень, зафіксованих П.Чубинським, про це мовиться так:

Ой біжить, біжить мила дівчина,
А за нею та русалочка:
– Ти послухай мене, красна панночко,
Загадаю тобі три загадочки.
Як угадаєш – до батька пущу,
А не вгадаєш – до себе візьму:
"Що росте без коріння,
Що біжить без повода,
А що цвіте без цвіту?"
Панночка загадку не відгадала,
Русалка панночку залоскотала.

Перший після русального тижня понеділок вважається останнім днем “князівства русалок”. Це були традиційні проводи нявок з поля до лісу (перед цим їх виряджали з води на ниви). У такому урочистому дійстві брали участь усі жінки й чимало чоловіків. Прикрасившись квітами та галузками з дерев, йшли в поле, наспівуючи:

Ой проведу я русалочок до бору,
А сама вернуся додому.
– Ідіте, русалки, ідіте
Да нашого жита не ломіте...
Да наше житечко в колосочку,
Да наші дівоньки у віночку.
... Проводили русалочки, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Да нашого житечка не ломили,
Да наших дівочок не ловили.

На Поліссі – регіоні, де найповніше збереглися ці реліктові обряди – ще в кінці минулого століття був у активному вжитку звичай проводів русалок, в якому брали участь і дівчата. Вони плели віночки, вибирали з-поміж себе струнку юнку-русалку. Її прикрашали квітами та стрічками. Як тільки сходив місяць, у білих сорочках та намистах, взявшись за руки, виходили вервечкою за село; в кожної дівчини на голові мав бути віночок, а волосся розплетене. Попереду йшла русалка. Похід нагадував хоровод – перша пара зводила вгори руки, утворюючи своєрідні “ворота”, через які попарно проходили інші учасниці. Увесь процес супроводжувався русальними піснями, в яких висловлювалися прохання нявок до дівчат, щоб вони подарували сорочку, а жінки – намітку.

Сиділа русалка на білій березі,
Просила русалка в жіночок намітки:
– Жіночки, сестрички,
Дайте мені намітки,
Хоч не тоненької,
Але біленької!
Сідала русалка на білій березі,
Просила русалка дівочок сорочок:
– Дівочки, сестрички,
Дайте мені сорочки,
Хоч не біленької,
Аби тоненької!

На леваді чи в полі розпалювали багаття й перестрибували через нього. До дівчат долучались і хлопці. Цей сюжет нагадує купальські забави, але з тією відмінністю, що свої віночки юнки кидали на парубків і розбігалися геть. Натомість “русалка” намагалась упіймати котрусь із подруг; якщо їй щастило це зробити, то лоскотала. Опівночі всі поверталися у село.

В інших регіонах за русалку правила солом’яна лялька. Таке опудало зодягали в жіночу сорочку й виносили в поле, де росло жито, потім роздягали його, сорочку розривали на шмаття, а солому розкидали довкіл.

Відтак “десятим понелілком” завершувалися проводи русалок. А започатковувався він у попередній вівторок та середу. Зодягшись по-святковому, молодиці йшли в поле, до лісу чи на крижове зустрічати русалок. На землі розстеляли обрус, ставили на нього їжу та питво. До обрядової трапези символічно запрошували й русалок, котрі “мали допомогти охороняти ниви” (в деяких місцевостях – “задобрити, щоб русалки не збивали цвіту на житах”). Обряд цей відбувався досить пишно. Жінки, до яких долучалися й чоловіки, перевдягались, влаштовували кумедні сценки. Потім йшли на межі й, під супровід сопілок та бубнів, розкидали їжу “для русалок”. При цьому виконували спеціальних пісень.

Подібним дійством і завершувалися русалії. Після спільної трапези дівчата розходилися по полях з віночками на головах та розплетеним волоссям. Закінчувався обряд піснею:

Проводили русалочок, проводили,
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.

Перед ворітьми долина,
А в тій долині калина.
Ой там Галиночка гуляла,
Жемчуг-намисто обірвала.

Ой туди їхав нелюбий,
Став з коника злізати;
Став з коника злізати,
Жемчуг-намисто збирати.

Не зсідай, нелюбий, з коника.
Не з тобою гуляла;
Не з тобою гуляла,
Намисто порвала.

Ой туди їхав миленький,
Став з коника злізати;
Став з коника злізати,
Намисто збирати.

– Збирай, збирай, миленький,
З тобою я гуляла;
З тобою я гуляла,
Дороге намисто порвала.

За тиждень після проводів русалки поверталися до своїх постійних місць-угідь, в яких перебуватимуть до наступного нявського Великодня. Як бачимо, трійчанські празники зберегли дохристиянський обряд культу природи та предків. Ця форма пошани відома й іншим європейським народам. Сам термін “русалії” характерний для більшості слов’ян: у сербів і хорватів це “русаліє”, болгарів – “русальніци”, словаків – “русадіє”, чехів – “русадле”, словенців – “рісале” (в останніх навіть травень прибрав ідентичне ймення – “рісальцек”). Очевидно, назва походить від греколатинського “росалія” чи “росарум”, що в перекладі означає свято рож (у римлян це поняття ідентифікується зі святом предків).

Шо б там було, але в Україні літній обряд Зелених свят оформився в дещо іншому розуминні – воскресіння, а відтак безпосередньо пов’язаний із культом покійників.

Якщо уважно проаналізувати увесь цикл обрядів Зелених свят, то побачимо, що вони стосуються вірувань у русалок, себто померлих неприродною смертю. За давнім звичаєм таких хоронили в полях, лісах та на роздоріжжях. Очевидно їм колись і призначалося це дійство. Адже й дотепер побутує думка, що під час квітування жита оживають мертвецькі душі. До таких причисляли й тих, хто загинув безвісти в чужих краях та далеких дорогах. Чи не найбільше це характерне для нашого народу, адже протягом століть не одне покоління людей, відвойовуючи свободу, змушене було знаходити вічний прихисток далеко від рідної землі…

Християнство, щоправда, вороже ставилося до русалій, Не обійшов їх мовчанкою й Іпатіївський літопис, який переповідаючи дійства та засуджуючи їх, визначав: “И варекоша игри ть русалія”. Але, не зважаючи на заборони й анафеми, в побуті досить довго зберігався цей прекрасний обряд, окремі фрагменти якого дійшли й до нашого часу.