“Їм царство небесне, а нам ще прожить!”

Непомітно одійшли великодневі свята. Але люди не поспішають розлучатися з обрядовими виробами, передовсім писанками та крашанками. В кожній родині зберігався недоторканий припас розфарбованих яєць. Їх обов’язково тримали до наступної неділі, яку в народі називають “Провідною”, або Проводи.

У попередніх матеріалах йшлося про те, що наші пращури вірили в потойбічне життя і що, починаючи з Чистого четверга, Бог відпускає душі покійників на землю, й вони перебувають разом із сущими. Відсвяткувавши свій мертвецький Великдень, невидимі духи живуть поруч з людьми протягом усіх світлих днів. Тому не годилося у цей період називати їх покійниками - “бо вони все чують”; здебільшого зверталися так:

– Нехай легенько ікнеться нашим родичам на тому світі.

Чотири рази на рік наші пращури пошановували членів свого роду – “тих, хто навічно одійшов на небеса”: на Зелені свята, Спаса, Святвечір (напередодні Різдва) та Чистий четвер. В народі вони відомі насамперед як “Вечеря для дідів”. Але найурочистіше їх вшановували на Проводи. Це своєрідне виряжання духів. Вважалося, що від четверга і до Провідної неділі покійники перевідують своїх близьких і далеких родичів. Особливо активізуються духи-душі від сутінків й до третіх півнів. Удосвіта на Великдень вони разом з членами родин розговляються, а через тиждень їх потрібно вирядити – “до вирію та на охорону нив і врожаю”; лишень “неприкаяні” – ті, що повмирали неприродною смертю, або нехрещені, відправлялися в скелі, ліси та води.

Отже, перша після Великодня неділя, а відтак і увесь тиждень, в церковному календарі називається Томиною (Фоминою); в народі вона відома як Провідна, хоч у давніх літописах пам’ятках Томина неділя йменувалася Радуницею (Радунець, Радовниця). Про це потверджують Троїцький (1372), Новогородський (1373) та Київський (1493) літописи.

В одному з церковних календарів мовиться: “В Радуницю був звичай серед простолюддя згадувати померлих свояків, з язичними обрядами, і той, хто згадував, приносив на могилу вино, сичене пиво, пироги, млинці і після відправи священником литії, взявши чарку з вином або склянку з пивом, відливав частину на могилу, а решту допивав сам; жінки в цей час жалобним голосом причитували добродійні вчинки небіжчика”.

Нині ці давні терміни вийшли з ужитку. Залишилися лише такі: “на могилки”, “гробки”, “поминки”, деінде – “батьківський Великдень”, хоч найпохіднішою є назва Проводи. Її, очевидно, запровадило християнство. В одному з документів, обнародуваним першим київським археологом М. Берлинським, читаємо: “Когда при распятіи Его, внидоша во святий град: тогда сихь-то святихь яко би опять посль празника сопровождали до гробовь граждане”.

Люди заздалегідь готувалися до цього обряду. У моєму селі Проводи припадали на вівторок. Вранці мама казали мені:

– Синку, збігай на кладовище, поприбирай могилки дідусів та бабусь, хрещених і своїх чотирьох сестричок!

Взявши з собою заступця, граблі та сокиру, йшов, щоб згребти сухостій, підправити надгробки, обсипати їх жовтим піском, посадити квітки, очистити кущі калини та прорідити бузкові зарості. В обідню пору приходили й мама, журно зупинялися біля хрестів, цілували їх, а вже потім починали фарбувати рамена.

На провідний день могилки помітно олюднювалися. Приходили й приїздили люди з сусідніх сіл і навіть з Києва та інших міст, щоб пом’янути своїх пращурів. Розмовляли між собою в спокійних, суворих тонах. Зібравшись у гурти, згадували про доброчинні справи “тих, хто навічно одійшов з цього світу”. Особливо мене хвилювали мамині оповідки про сестер. Дві з них – п’ятирічна Тамара і сімнадцятилітня Ніна – померли на одному тижні в тридцятих роках. Згадуючи в деталях про передсмертні муки моїх найближчих кровинок, яких навіть не знав, мама пускали сльозу, а я, аби не бачили присутні зволожених очей, відходив убік. Щоб якось заспокоїти мене, тітка Ганна, підійшовши, нашіптувала:

– Одвідай, небоже, могилку хрещеного, там для тебе є двійко крашанок…

Я знав цей давній звичай: люди загрібали біля хреста галунки і пропонували дітям взяти їх як згадку про померлого.

Згодом з’являвся священник з півчою. Люд нараз оживлявся – поспіхом розстеляли на гробках скатертини, клали на них паски, фарбовані яйця, солодкі ласощі. Процесія обходила довкіл могилок, а потім кожен наймав панахиди. Священник перечитував з родовідних книжечок імена всіх рідних, і багатоголоса півча виконувала церковні канти, з яких мені особливо запам’яталося:

Христос воскрес із мертвих,
Смертю смерть подолав
І тим, що у гробах,
Життя дарував...

По закінченню відправ усі сідали за колективну поминальну трапезу. На розісланих долі обрусах розкладали наїдки та напої, серед яких обов’язково мало бути колово – зварена з медом пшениця-кутя, що вважалася їжею покійників і якою годилося розпочати та закінчити обряд поминок. Помолившись і скуштувавши колова, наповнювали келишки горілкою, але не стукалися, лишень приказували один до одного:

– Їм царство небесне, а нам дай, Боже, прожить на цьому світі й спом’януть їх.

Останнім часом, коли комуністичні атеїсти вели жорстоку боротьбу з релігією, в тому числі й поминальними обрядами (забороняли одвідувати могилки священикам), давні обряди помітно втратилися, хоч колись це були цікаві дійства, про які варто згадати детальніше. В кожному регіоні вони мали свої відмінності.

Хоч на основному терені України Проводи припадали на неділю (за винятком сіл, де не було церкви, їх відзначали в наступні дні), то деінде це робили в “дідову суботу”, а на Галичині - на провідну п’ятницю та суботу. Напередодні жінки (свято Проводів вважається жіночим – чоловіки лише допомагали й гостилися, що говорить про його глибинне коріння, котре сягає матріархату) несли до церкви “мисочки”, або хлібини, шмат сала, ковбаси та яйця й відправляли панахиду. Потім з цим їством, що символізувало колово, себто жертву покійникам, одвідували могилки (якщо страву не святили в церкві, то годилося це зробити на гробках). Напередодні вдома запалювали свічку чи лампадку, ставили на покуті склянку звичайної води, окраєць свяченої паски, писанку або крашанку; від суботи намагалися не згадувати поминальників як покійників – “бо вони серед живих знаходяться”.

Якщо відправу робили на могилках, де колись були каплиці, то “мисочки” ставили в ряд, запалювали біля них свічки, і священик служив велику панахиду з урочистою відправою. Після цього їжу несли покійникам. Господар чи господиня розбивали ув хрест писанку або крашанку, висипали сіль, кришки, виливали або ставили на могилку порційку горілки, обкачували галункою межу гробка й віддавали ці яєчка старцям – “щоб пом’янули праведну душу”. При цьому виголошували:

– Наші рідняки, не поминайте лихом, чим хата багата, тим і рада!

– Їжте, пийте, вживайте і нас, грішних, споминайте!

– Дай нам, Боже, довго на цім світі прожити, в добрім щасті панувати, а померлим – царства Божого діждати!

На поминальну трапезу, як правило, сходилося чимало старців, одиноких, літніх та випадкових людей, і всіх щедро причащали. Одне з джерел (ХІVІІІ століття) подає такий опис Проводів у Києві: “На гору Скавицю (себто Щекавицю) зібралися для поминання родичів почетніші києвоподільські горожани. Панахидні литії відправлялися священниками над кожною могилою, потім кожна родина сідала колом біля своїх покійників і поминала їх тим їством та напоями, що принесли із собою. А тим часом школярі наспівували їм духовні псалми, іноді скрипалі награвали сумних мелодій. На частуванні були присутні найубогіші”.

Люди вірили, що в цей день можна похристосуватися зі своїми родичами. “Святі родителі,– казали при цьому,– ходіте до нас хліба-солі їсти”. Давній церковний календар засвідчує, що в світлу седьмицю люди “приходили на могилу померлого і, покотивши по ній червону крашанку, казали: “Христос воскрес!”, вважаючи, що покійник неодмінно відповість у могилі – “Воістину воскрес!"".

Окрім обрядового обіду, на Фомину неділю колись відзначали ще й “Бабський Великдень”. Як вважають дослідники, це окреме дійство характерне лише для жінок. Улаштовували його в суботу – напередодні провідної неділі (деінде – в понеділок чи вівторок). Про цей давній, що згубився, а частково й злився з Проводами, обряд згадують П. Чубинський, М. Грушевський, Є. Онацький, енциклопедичний словник Єфрона та Брокгауза тощо. С. Килимник подає такий опис: “Уся церемонія Бабського Великодня проходила лише на кладовищі так же, як і Проводи, лише зрідка з панахидами та спільним обідом-трапезою. Жінки збиралися, готували різні страви з тих продуктів, що приносили. Потім відбувалася цілком жіноча трапеза – щедра й достатня з доброю випивкою. Після цієї трапези жінки розходилися до могилок своїх рідняків, оплакували їх, голосили, розмовляли з ними, закликали їх їсти й пити разом бути добрими, милостивими”.

Такі речитативні голосіння нагадували обрядодію під час похоронів, але з меншою жалобою. Їх тексти вельми хвилюючі й поетичні, особливо дочки над матір’ю, або матері над сином чи дочкою. Наведу один зразок причитуванні матері над могилою сина:

Дитятко моє любе та миле,
Куди ти вибралось,
Звідкіля тебе визирати,
Звідкіля тебе виглядати?..
Мій синочку, мій голубчику,
Моя дитиночко, мій соловейчику,
Мій синочку, мій ріднесенький,
Мій синочку, мій робітничку,
Мій косарику, мій виноградочку,
Звідкіля тебе виглядати,
Звідкіля ж тебе дожидати?..

Більшість обрядових дійств, у тому числі й “Бабський Великдень”, під примусом церкви в другій половині минулого сторіччя зникли з побуту. Нині лишилася тільки традиція Фоминої неділі. Хотілося б вірити в те, що новий час не зітре цей останній острівець нашої духовності – пам’яті роду й родоводу, хоч, на жаль, останнім часом діти-онуки вже позабували дороги до своїх кревних, і їхні могилки позаростали бур’янами байдужості. За цієї невеселої нагоди – хто ми і чиїх батьків діти? – згадується традиційне: піднявши символічний келишок над прибраною могилкою свого кревного, люди бажали:

– Їм царство небесне, а нам дай, Боже, прожить!