Ой ти, водо, пречистая…

В одній пісні, що була вельми популярною, мовиться: “Без води і ні туди, і ні сюди”. Справді-бо, весь довколишній світ тісно пов’язаний з водою – основою життя як рослинного, так і тваринного світу, в тому числі й нас з вами. Візьмімо лише таке: людина може значно довше прожити без їжі, ніж без води.

В усіх народів побожно ставилися до живих джерел. Це ж стосується й наших пращурів. Скажімо, дайбожичі, окрім гаїв і правічних дерев, вважали святими місцями криниці, животоки, річки й озера; їх ретельно охороняли, біля водних артерій влаштовували ритуалізовані дійства та сценізовані обрядодії. Навіть до нашого часу дійшов звичай: дівчатам суворо заборонено чепуритися над водою, особливо питною – “від того обличчя зарябіє”. Отже, вода мала не тільки практичну, але й ритуальну дію – нею, особливо свяченою, лікували різноманітні хвороби, її використовували при шептаннях та примовляннях, їй приписували магічну силу.

Живим джерелом енергії, яке убезпечує життя на землі, вважався й дощ. З цього приводу народне прислів’я стверджує: “Два дощі у маю дарують на два роки хліба”. Тому селяни завше пов’язували свої статки з, як казали в народі, небесною вологою. Якщо вона вчасно зрошувала землю – було благополуччя, а коли випадали посушливі літа, то чекали голоду. Кількість опадів, вважалося, залежала від наявності річок та озер. Про це побутує повір’я: якщо після невеликого дошу з’являється на небосхилі веселка - “то вона воду п’є з річки, щоб знову зволожити землю”.

Відтак до природних животоків у народі було особливе ставлення. Їх обсаджували вербами, постінно цямрували криниці та копанки, очищали джерела від намулу. Дітям забороняли гратися поруч. “Хто смітить і плює в криницю,– остерігали їх,– у того болячки на язиці з’являються!“.

Чимало обрядів, пов’язаних з очищенням води перейшло в християнські вірування. Одне з таких – освячення криниць та річок. Тричі, а то й чотири рази на рік – на Водохреща, коли посвята призначалася для людей, на Юрія – для тварин, Купайла – врожаю та на Спаса – знову для людей – відбувалися сакральні походи до живих джерел, пов’язані з їх очищенням та освяченням.

Окремі дійства вчиняли й на Зелені свята. Передовсім це стосувалося польових криниць. Чиста й прохолодна джерельна вода погамовувала спрагу жниварям під час спекотних днів та пастухам і мандрівникам. На Трійчинські дні або ж початках Петрівки організовували хресні ходи до польових криничок. Біля таких джерел священик освячував воду, читав молебні й відправляв панахиди - “за упокій душ полеглих чи померлих”.

Крім криниць освячували й драговини – небезпечні місця, розташовані переважно у пониззі річок та на болотах. Вони здавна відлякували людей своєю загадковістю й непередбачливістю. Існує безліч легенд та переказів про топкі місця. В одних випадках там живе нечиста сила, яка зваблює до своїх нетрищ людей і тварин, щоб засмоктати, в інших - це невизначене “єство” в ролі господаря драговини. Шоб умилосердити його, цебто заворожити або зачарувати, й організовували святочні ходи.

У кожному регіоні були свої обряди. На жаль, переважна їх більшість не дійшла до нашого часу. Окремі фрагменти ще подекуди побутували в середині минулого сторіччя. В одних місцях “єству драговини” приносили жертви – кутю, молоко та крашанки, в інших – освячували чарівною водою, обходили хресним ходом з вогнями (пізніше зі свічками, хоругвами та образами), співали священні пісні, читали Євангелію і обкурювали кадилом; якщо в тих місцях були випадки загибелі людей, то справляли панахиди.

У давнину драговинні місця обсаджували вербами. Дерева остерігали людей про небезпечні місця і, воднораз, були прихистком для душ покійників – русалок і мавок, які постійно перебувають (вітають) тут і опікуються сільськими оселями. Хресні ходи, як правило, супроводжувалися музикою, співами, танцями та специфічними замовляннями. Йдучи, селяни несли з собою клечання, татарзілля, полин, свячену юріївську чи благовіщенську стріхову воду. Хоч церква до подібних дійств ставилася вороже, вони все ж були популярними серед народу.

Під цю пору організовували хресні ходи й до живих джерел, які називалися безоднями. Це переважно природні животоки, котрі не замерзають за найлютіших морозів. Нерідко вони оповиті легендами й переказами про їх надприродну силу (подібні джерела збереглися й до нашого часу). Вражається, що жива (свята, цілюща) вода здатна виліковувати найрізноманітніші недуги, зосібна параліч, глухонімоту, втрату мови, зору тощо.

У перші дні Петрівки освячували й броди. За відсутності в давніші часи спеціальних пристроїв – поромів, катерів тощо,- люди користувалися переважно бродами-переходами. Для цього вибирали зручні (мілководні) місця, які й виконували важливе комунікаційне значення. Але нерідко, особливо за повеней, траплялося, що переброди виходили з ладу, приносячи великі незручності, а почасти й небезпеку життю. В таких випадках казали: “Там нечиста сила сидить”. Тому людей, які вирушали в далеку дорогу, напучували: “Хай вас Бог рятує на кожному броді й переході!“.

Найбільше таких місць, що мали важливе стратегічне значення, було на Дніпрі, Дністрі, Десні, Бузі, Прип’яті й Тетереві. Люди вірили, що перебродами опікуються водяники (в одних місцях їх вважали “доброю силою”, в інших – “небезпечною”). Аби задобрити опікунів, на початках Петрівки й влаштовували сакральні ходи. У давнину біля таких місць з обох боків ставили кам’яні баби. Вони чимось нагадували образ грецького Гермеса – бога доріг, мандрівників та злодіїв. Може, первісно так звані кам’яні баби, що густо розкидані по Україні, й були прообразом дайбозького бога доріг-перебродів…

Звичай освячувати комунікаційні місця зберігся й за християнства, перетворившись у суто церковний ритуал,– спочатку священик освячував громадське місце, а потім, якщо дозволяли умови, люди всім селом переходили воду “вбрід”. У глухіших місцях цю роль виконував один з вершників – він на коні перепливав річку, розкидаючи по воді татарзілля та “нечуй-вітер”. Останній обряд, вочевидь, є залишком дайбозьких вірувань.

Під цю пору припадало також очищення, освячення і заворожування річок та ставків - так зване “ходіння на воду” або “в гості до води”. Раніше люди вірили, що в заростях річок і ставків живуть надприродні істоти - водяник та очеретяний (болотяний). Якщо водяний вважався покровителем і наглядачем русалок, то очеретяний опікав потерчат, наказуючи їм заманювати людей у свої володіння й глумитися над ними.

Жили вони переважно в тих місцях, де стояли водяні млини. Народна демонологія зберегла чимало легенд про утаємничені сили, котрі за відсутності мірошника вчиняли шабаші: крутили колеса, свистіли, перегукувалися, здіймали сварки та бійки. Такі оргії здебільшого робили вночі напередодні Великодня, Зелених свят та Купала. Щоб застерегтися від нечистої сили, й організовувати ритуальні освячення цих місць.

Напередодні чоловіки йшли до гребель, очищали їх від задавнілої зарості – очерету, закріплювали береги, ремонтували лотоки, розширювали русла, по яких збігала вода до загат та коліс. Потім – в одних випадках на Зеленому тижні, в інших – у перший понеділок Петрівки – до сходу сонця на вигоні чи перехресті доріг збиралися в гурт і під супровід пісень, магічних ігр, танців ішли до ставу чи річки. Назустріч їм з хлібом-сіллю виходили власник млина та його дружина, виголошували ритуальні тексти про роль і святість води, яка дає людям життя, зверталися до добрих духів за поміччю, а лихим силам наказували йти геть – “на болота і в очерети, куди півнячий голос не доходить”.

Після цього співали пісень під ритмічні танки та обрядові сценки. Господар клав хліб-сіль на стіл, застелений святковою скатертиною. Поруч був ще один, де стояла свячена вода і колово (кутя без маку, яка в давнину вважалась жертовною їжею богів, надприродних сил та покійників). Після освячення робили ритуальний обхід. На верхній частині ставу чи річки ходаків зустрічали “водяники” – перевдягнені односельці. Після відповідної обрядодії вони вдавали, що “йдуть в очерет”. Присутні кидали кілька ложок колова у воду, а решту споживали.

Ця високопоетична обрядодія мала не тільки символічний, а й практичний сенс: у такий спосіб люди не лише віддавали шану живосиллю води, згадували добрих духів, умилостивляли водяника й русалок, але й очищали та лагодили ставки, русла річок, греблі й млини.

Із зеленосвятськими обрядодіями тісно ув’язується ще один сюжет. Його святкували лише молодиці - “бо це жіноче свято”. Як засвідчує С. Килимник, дійство відбувалося в перший понеділок або вівторок Петрівки.

Як відомо, в кожному селі для прання білизни, купання дітей і напування тварин, а почасти й для зрошення городів копали гуртові ополонки. Раз на рік годилося очищати їх. Напередодні чоловіки лагодили копанки – робили свіжу огорожу, цямрували. Жіноцтво, попередньо домовившись, визначало день, коли очищатимуть ополонку, відкладаючи будь-яку важливу роботу, крім готування їжі. До сходу сонця випалювали піч, складали в корзинки, які призначалися для освячення пасок, наїдки та запасний святочний одяг і, взявши з собою дітей, вигонили за село корів. Коли всі зібралися, пускали по колу чарчину і не закушували - “бо чистити копанку годиться натщесерце”.

Розвеселившись трохи, починали співати спеціальних пісень, а саме: веснянки, русальні та петрівчані. Прийшовши до ковбані, розпалювали вогнище і всаджували біля нього дітей. Потім, взявшись за руки, під супровід пісні обходили за сонцем вогнище і копанку, обтикуючи її заготовленим клечанням і приспівуючи:

Посаджу я вербицю, посаджу я сухую,
А виросте вербиця, а з'явиться криниця.
Вербиця зеленая, криниця погожая –
Наша русалонька-дівонька пригожая...

Одна з жінок, що стояла неподалік, нагло окрикувала:

– Ух-ух!– і решта присутніх кидались у воду, обливалися джерелицею й учиняли інші обрядові ігри.

По закінченні ритуалізованого дійства, брали заступи й коновки, виливали воду, вичищали намул. Якщо ж ковбаня була великою, то прокопували одвідну канавку для стікання води. Нерідко на допомогу приходили й чоловіки.

Упоравшись з роботою, жінки вилазили з копанки, брали запасну білизну, щоб перевдягтися, але їм заважали чоловіки. Така ритуальна гра-боротьба тривала недовго. Зодягшись у сухе, одні молодиці готували обрядовий обід, інші обсаджували копанки вербами, притрушували довкола тар-зіллям. За святочною їжею співали пісень, жартували, організовували веселі ігри. Так тривало, доки з поля не поверталися корови. Під супровід петрівочки жінки розходилися по домівках:

Не стій, вербо, над водою,
Бо холодна вода під тобою!
Та стань, вербице, на улиці,
Де челядонька збирається,
Де рута-м'ята кохається,
Де хрещатий барвіночок,
Та де запашний василичок!

Крім наведених вище обрядів, ще обходили поля та село, ці дійства пов’язані з дохристиянськими віруваннями. Пізніше церква значною мірою “нейтралізувала” їх, додавши чимало своїх сюжетів, а відтак замінивши первісну символіку. Але якась дещиця таки залишилася. Це, зокрема, ритуали, пов’язані з ушанівком предків, очищення й убезпечення від злих сил, задобрення охоронних духів та освячення джерел. Не випадково навіть до християнських псалмів увійшов апокрифічний зразок з прадавнього світогляду: “Ой ти, водо, пречистая…“.