Олена з Костянтином льон сіють

Народний весняний календар чітко регламентував посів яровини за окремими святцями. Кожне з них призначалося для того чи іншого сорту ярих зернових або городніх культур. Літні люди знали напам’ять такі празники й суворо дотримувалися давньої традиції. Довголітній досвід підтверджує: це були найоптимальніші строки, що допомагали убезпечити від приморозків весняні посіви.

З організацією колгоспів довголітній набуток практично занепав. Виконуючи спущені згори вказівки, селяни змушені були порушувати прадідівські канони; тих, хто не виконував наказів, відсилали туди, “де Макар телят не пас”. Відомий народний афоризм ”До весняного Миколи не сій гречки і не стрижи овечки” не брався до уваги, хоч посіви нерідко знищували заморозки.

На присадибних ділянках господарі сіяли й садили лише за народним агрокадендарем. Саме це й допомогло їм отримувати високі та сталі врожаї і врятуватися багатьом від голодомору. До таких святець, які визначають строки сівби, належить і день Костянтина та його матері Олени, що припадає на 3 червня. В народі цей празничок відомий як “льоносівка”.

Під цю пору земля остаточно “набиралася сили”, закінчувались останні приморозки. На всьому терені України це чи не найкращий період висівати просо, льон та огірки. Особливо намагалися “заплодити ниву” льоном, щедрий урожай якого забезпечував родину харчовими продуктами та одягом.

Серед інших технічних культур льон вважається найдавнішою. Його культивували ще в дохристиянські часи. Цікаве свідчення подибуємо і в церковних постановах Ярослава Мудрого: “Аще человекь имееть красти коноплю или лень и всякое жито”, себто ті продукти, без яких люди не могли жити.

Поруч з коноплями, льон відігравав особливу роль. Крім харчових продуктів – олії, наші пращури використовували й льоносоломку, з якої виготовляли прядиво та тканину. Навіть у перші повоєнні роки селяни послуговувалися переважно домашніми виробами. З полотна готували натільний і верхній одяг, постіль (рядюжки й ряпчуни), речі ужиткового характеру (скатертини, рушники, лантухи) тощо.

Щоб забезпечити родину необхідною кількістю полотна, потрібно було мати вдосталь сировини. Мізерні присадибні ділянки, на яких вирощували переважно харчові продукти, не дозволяли висівати чимало льону. Доводилося, отже, красти його в колгоспі. Звісна річ, “заняття” це не з приємних. Та що лишалося робити бідному селянинові,– краму до магазинів у той час не завозили, а коли якась одежина вряди-годи з’являлася, всеодно нізащо було купити…

Керівники колгоспу добре знали, звідки селяни беруть льоносоломку. Тому, щоб примусити будь-кого йти на тяжку (в нашому селі в такий спосіб щороку “вишуковували” пастухів) працю, робили трус; знайдений снопик соломки чи мичка в господарстві були незаперечним доказом крадіжок (до речі, подібним методом користувалися й збирачі податків, особливо позики, та міліція). Щоб уникнути звинувачень, селяни змушені були висівати на присадибних ділянках невеличкі клапті льону.

Я пригадую, як це робила моя ненька. Щороку на “льоносійку” вона наповнювала фартушок насінням, виходила зранку на вгород, хрестилась і, ставши обличчям до сходу сонця, казала:

– Боже, допоможи посіяти рідко, а вродити густо!

Скроплюючи землю насінням, приспівувала русальську пісню:

А в льонку на клинку
Висіла колиска на шнурку.
– Колишіть же мене високо,
Щоб було видно далеко.
Ой де моя миленька походжає,
Да шитими руками помахає.

Але найцікавіші обряди вчиняли того дня, коли пересаджували огіркову розсаду. Запримітивши розпуклий пуп’янок, його перев’язували червоною ниткою, витягнутою з крайки. При цьому казали:

– Як густо сей пояс в’язався, щоб так і мої огірки густо в’язалися на овудинні в пуп’янки!

Коли ж на стеблах було чимало пустоцвіту, тоді йшли на звалище, обшукували старого личака, волокли його ногою і кидали на грядку, де росли огірки.

– Як густо цей личак плівся,– промовляли вголос,– щоб так і мої огірки густо в’язалися в огудині!

Ці дійства робили переважно на півдні України, де сходи вже квітували. Натомість у північно-західному регіоні на Олену й Костянтина лише починали висівати насіння. Робити це годилося натщесерце – “щоб огурки не були гіркими”. В цей день, крім висівання й пересаджування розсади, не виконували інших польових робіт, особливо остерігалися орати – “бо цар Костянтин обов’язково виб’є градом посів на таку відстань, куди донесеться окрик погонича”.

За святцем прогнозували й погоду: якою буде “льоносівка”, такою видасться й осінь – сонячною або дощовою. Хоч і казали, що “після Олени царює зелений”, цебто буйнотрав’я, але таки дотримувалися традиції – раніше не починали сівбу, бо пам’ятали: “Олена з Костянтином льон сіють”.