Розплітає косу домовик

Сільським мешканцям, закоханим у коней, вочевидь не раз доводилося бачити цих благородних тварин із заплетеними гривами. Дивлячись на вичурні косиці, мимоволі спливає думка, що то робота особливо вправних рук. Зрештою, дехто з сучасників так і вважає, що господарі в такий спосіб прикрашають своїх чотириногих друзів.

Але варто запитати першого-ліпшого старого діда, і він неодмінно скаже: так може заплести гриву коневі лише Домовик (у моєму селі, щоправда, подейкували, наче робить це біляхатня тваринка – ласка). Саме це й навіяло Максимові Рильському поетичний образ:

Шовк твоєї, Ганнусю, коси
Домовик уночі розплітає...

Вірування в домовиків – давній звичай нашого народу. Анімічні уявлення дайбожичів, що кожна річ має свого духа й душу, безпосередньо стосувались і людських осель. На їхню думку, родинне вогнище мав обов’язково оберігати та опікуватися ним добрий дух чи покровитель. Такою персоною віддавна вважався Домовик (охоронець, хатник, челядник, пожилець, оберіг, біляпічник тощо).

Про домовиків існує чимало легенд та переказів. Переважна їх більшість стверджує, що це покровителі роду, вони є відтворенням душі предка, котра постійно опікується своєю родиною.

Поетеса Віра Ворскло, що мешкає в Канаді, присвятила нашим давнім культурам збірник віршів з поетичною назвою “Лада”; серед інших є рядки, що оспівують Домовика:

Дідо – дух могутній сили –
Полонин, що стелять килим,–
Тих Карпатських славних гір,
Де шумить сосновий бір.
Дідо – дух гуцульський добрий,
Милосердний і хоробрий.
Він в деревах і кущах.
Край гуцульський захища...

Свого часу Василь Милорадович, а за ним і Федір Вовк, вважали, що уявлення про домовиків майже загубилося, окрім східної України, ще в XIX столітті. Ці твердження були невдовзі спростовані Володимиром Гнатюком, який у “Знадобах до української демонології” незаперечно довів, що серед людей вельми живі вірування про домовиків. Навіть і в наш час старші люди під час експедиційних опитувань авторитетно стверджували про реальне існування цих істот – “але вони оселяються нині в тих родинах, де дотримуються давніх традицій” (Житомирщина).

Домовики, за уявленнями наших пращурів, облюбовують для постійного помешкання хату, клуню, стодолу. Вони можуть перебувати в хліві чи конюшні, а іноді й на подвір’ї. Особливо полюбляють трухлявіле з дуплом дерево, якщо таке є на обійсті. Але найкраще місце все ж на хатньому горищі. Для того, щоб побачити живого Домовика, потрібно, як вважали горяни, три роки поспіль простояти на Страстях зі свічкою і приносити її додому “з живим”, тобто не згаслим вогнем. Після цього зі свічкою обійти оселю, вилізти на горище, і тоді господар матиме нагоду зустрітися зі своїм охоронцем – Домовик начебто має лежати в куточку.

У бідніших господарів він, як правило, голий. Натомість у заможних селян – покритий шерстю. Тому потрібно тримати й худобу такої ж масті. Звідси, отже, й давня традиція, згідно з якою селяни віддавали велике значення кольору шерсті в домашніх тварин – “бо мені,– нерідко кажуть з цього приводу,– така масць ведеться”.

На території Харківщини вірили, що крім Страсного четверга Домовика можна побачити на горищі в Різдвяний вечір, на свято Василя, Великдень та деякі інші великі свята. Як вважає Євген Онацький, цей факт засвідчує, що “тут ми маємо рештки вірувань у Домовика як пращура. Але як утілення нечистої сили Домовик може приймати найрізнорідніші форми й вигляди”.

Про те, що Домовик зберігає риси пращурів, стверджували Милорадович та Гнатюк. Вони наводять численні свідчення людей, які вважали, що “домашній осілець” допомагає порадами, насамперед для чоловіків, у господарській діяльності, пильнує, аби в родині завше був затишок – “особливо не терпить сварок, бійок, а любить лад і спокій”. Він ретельно стежить, щоб у сім’ї дотримувалися давніх звичаїв і традицій, уважно придивляється за жінками, аби ті не ходили з непокритою головою і простоволосі, не спали голі вночі тощо.

Як вважали галичани, домовики можуть оселятися і в хаті. Їх улюблене місце – припічок і вони вельми старанні до господарства. Вочевидь звідси й відомі поговірки про вдатливих людей, котрим “чорт дітей колише” і які “у печурці родилися”. Бойки ж вірували, що Дідько перетворився з Діда й постійно живе в каганці як оберігач домашнього вогню.

У різних регіонах домовики виконували всілякі роботи. Дехто вірив, що домашній оберег, якщо з ним жити в злагоді, може нарізати господареві вночі січки, допомогти збирати зі стерни колоски, коли жнеться збіжжя і закидати снопи на скирду чи засторонок, визбирувати камінці з борозни під час оранки, підгодовувати коней, придивлятися за худобою та майном, щоб не вкрали злодії, оберігати домашніх корів од відьом, які бояться домовиків; натомість може випити сиродою з дійниці, коли нечестивці доять сусідських тварин. Окрім молока, він полюбляє солодощі, зосібна цукор. Домовик, як правило, тримається однієї оселі й ворогує з сусідніми побратимами…

Все це, разом узяте, змушувало селян пошановувати домовиків як охоронців жител. Тому, переселяючись у нову оселю, люди намагалися, щоб разом з родиною перейшов і їхній опікун – “бо він допомагатиме, щоб велося на новому місці”. Щоправда, хатник чекає особливих запросин. Робили це в такий спосіб. Господиня клала в новий горщик жевріюче вугілля й зверталася:

– Ласкаво просимо, Діду, до нової оселі!

Але коли господарі знехтують ним чи забудуть запросити до нової хати, Домовик може помститися. Він робитиме все навпаки, зосібна знущатиметься з коней – гонитиме їх у стайні, доки вони не спотіють, заплітатиме гриву (так зване “чортове гніздо”). Щоб позбутися цього, у давнину спеціально тримали поруч цапа – “бо він почне бавитися з ним” або вивішували на бантині вбиту сороку.

Домовики могли бути й віщунами. Якщо господар збудував оселю “на недоброму місці”, то хатник не дасть спокою доти, доки не перенесе її деінде. Щоб оповістити дружину про швидку смерть чоловіка, віщун уночі бігатиме по хаті, мовби з кимось тусається, подаватиме тонкий жіночий голос, а коли посеред ночі стукатиме в чистий кут чи викликатиме когось з оселі – невдовзі хтось відійле з родини.

Буває, що Домовик і душить людину вночі. Відчувши це, вона має запитати сама себе: це на добре чи лихе сповістя? Якщо на добре, то віщун промовчить, а зле – зусюмоці так дихне на людину, мовби вітер шарпонув; то ознака, що незабаром прийде нещастя, здебільшого хтось помре.

Крім природних домовиків є й “вихованки” (хованці, годованці). Ними можуть обзавестися всі бажаючі. Для цього потрібно знайти зносок від курки, коли її підвіяв вітер, прилаштувати його під ліву пахву й носити поспіль дев’яти діб – “не миючись, не хрестячись та не молячись і не споглядаючи на образи”. Лише за такої умови, начебто, з’явиться маленький домовичок, якого тут же варто віднести на горище й почастувати стравами без солі; якщо ж зробити навпаки – він гніватиметься і скидатиме посуд долі, коли ж й опісля так учинити – годувати солоною стравою – то він, зірвавши дах на хаті, піде геть, забравши із собою щастя й добробут родини. І навпаки, турботливому господареві допомагатиме в усьому; коли ж той помре природною смертю, забере його душу собі.

Дехто вважав, що Домовиком може стати й семилітня дитина, яка втекла з дому. В такий спосіб, очевидно, намагалися остерігати дітей від нерозважливих вчинків.

Вірили, що Домовика можна й купити. Але для цього потрібно відректися од Ісуса й Богородиці, потоптати хреста “й плювати на нього та підписати свою душу кров’ю з мизильного пальця”. Водночас власник може легко поплатитися своїм життям, якщо не зуміє коман­дувати “купленим Домовиком”.

Немає потреби переконувати, що ці містичні “ре­комендації”, як і свідчення, котрі свого часу записав П. Чубинський, що “домовики постали з крапок води, які поробив чорт, умочивши па­лець, і потім стріпнув позад себе” – з’явилися значно пізніше, коли хрис­тиянство вело невсипущу боротьбу супроти дайбозьких вірувань. Про це говорить і те, що Домовика можна вбивати. Щоб позбутися його, потрібно тричі освятити оселю — “і він тоді перенесеться за дев’яту межу і там за­лишиться”. … Первісний символ Домовика в пізніші часи, як бачимо, деінде ототожнювали з “нечистою силою”. Не випадково, що в побутовій лексиці в захід­ноукраїнському терені він набрав негативного зна­чення — “дідько”. Згадаймо деякі афоризми: “Що дідько, що чорт — то єдна біда”, “Чоловік божий, а душа дідька”, “Хто ся вішає, тому дідько мотуз подає”, “Не проси дідька в гості, він прийде й непрошений”, “У дідька смоли не купиш” тощо.

Але, як слушно зауважує Є. Онацький, особливо варті уваги “ві­рування галицьких бойків, що дідько, себто Домовик, який з Діда став дідьком і живе в каганці”, — один з характерних виявів давнього культу вогню. Він, вогонь, вважався священним, його обожнювали й оберігали (звідси, отже, “вогнище” як оселя й “родинне вогнище”). Я пам’ятаю, як у перші повоєнні літа в кожній оселі тримали “живий во­гонь” — жар у припічку; коли ж він необавом згасав, то вважалося, що родину спіткає лихо. Отож люди оселяли свого Домовика біля вогнищ або місць, пов’язаних з ними — “щоб оберігав родину й рід”. Ці функції виконував також і Дід — репрезентатор предків. Тому, може, первісне значення “дідько” мало інше смислове навантаження. Згадаймо прислів’я: “І в старій печі дідько топить”, “І дідько не такий злий, як говорять”, “Не бійся дідька, бійся лихого чоловіка” та ін.

Подібні уявлення про Домовика існували й у білорусів (до речі, вони ідентичні в північнозахідному терені українського Полісся). За на­родною уявою, “хатник” має вигляд старенького дідуся з сивою борідкою та довгим срібним волоссям. Він зодягнений у лляну накидку чи білу льолю, підперезаний ремінним або ликовим паском. Його постійне місце — піч чи припічок. Прокидається Домовик рано і штовхає півня; відтак перелякана птиця змахує крилами й починає спі­вати, оповіщаючи господарів, що пора вставати до роботи.

Як відомо, в давніші часи на згаданих територіях при будівництві житла влаштовували такий обряд: на одному з кутів, коли закладали підвалини, відрубували півневі голову й закопували її поруч чи клали під камінь. Рештки птиці засмажували для обрядового обіду. Як вважає білоруський дослідник О. Є. Богданович, це залишки давніх жертвоприношень Домовикові. Ми ж знаємо, що у давнину саме цю птицю офірували богам; згадаймо слово Хрестолюбця, в якому мовиться: “Куры имЬ (богам) ріжають”.

Іноді Домовик роздмухує жар і несе його в тік, щоб просушувати зерно. Після такого провітрювання воно начебто спорніє (прибуває). Він може застерігати родину від усіляких небезпек. Якщо “господар” (деінде так називали Домовика) починає вночі кричати, то це ознака того, що невдовзі у сім’ї трапиться лихо. Натомість людей, що полюб­ляють лайки та сварки, він нерідко душить вночі, щоб у такий спосіб “вигнати нечисту силу”.

Але незважаючи на християнські домішки з негативним присмаком, у народі здебільшого шанували домовиків як покровителів родини в прообразі предків. Вони були добрими оберігачами сімейного вогнища, піклувалися про збереження давніх традицій, злагоду й любов у родині. Тому здавна існував звичай вивішувати над дверима символізовані обереги-домовики, їх відтворювали на воротях, віконни­цях, причілках дахів і димоходів, навіть носили на шиї. Все це символізувало оберегові функції родини й дому, які виконував Домовик.

Жити в злагоді з Домовиком традиційно означало дотримуватися добрих давніх звичаїв. Хто ж порушував їх, на того скеровував свій гнів покровитель родини. Коли ж оселю залишав Домовик, то сім’ю, вважалося, осядуть злигодні.

У давнину вірили, що домовики мають свій празник. Це день преподобного Єфрема Сирина, що припадає на 10 лютого. Звечора гос­подиня ставила на припічку горщик з кашею та іншими наїдками, приказуючи:

— Хай Домовик живиться та хати глядить!

Вважалося, коли всі заснуть, він “прийде вечеряти як повноправний господар”.

На території Харківщині в день святого Конона – 18 березня – селяни чіпляли в стайні застрелену сороку — “щоб Домовик коней не мучив”, бо це “добрий дух, він дім береже”.

Натомість на Івана Ліствичника (12 квітня) скроплювали свяченою водою горище й стайню, де стояли коні,— “щоб Домовик не бешкетував, бо як розбешкетується, то може хату розвалити”.

На цьому, власне, можна було б і закінчити розповідь про Домовика – одного з найпоетичніших покровителів, у якого свято вірили наші пращури. Але подумалося: чи не збідніли ми духовно, коли відмовилися від своїх прадавніх звичаїв і вірувань – прогнали з осель опікунів давніх традицій? Вочевидь це так. І, мабуть, не буде в нас злагоди, спокою і дружби доти, доки не запросимо на охорону своїх родин та осель цих прекрасних покровителів – домовиків…