Ще прийде до дівок поливальний понеділок

Серед великодних свят чи не найцікавіше відзначали другий день. У різних регіонах він мав свої іменні назви: Волочільний, Обливальний, Поливальний, Водяний понеділок. На Слобожанщині це був день Богородиці. Понеділкові обряди розподіляються на два окремих дійства: так звані христосувальні обходи (“нести калача”), що й дало назву “Волочильного понеділка”, та обливання водою — “Поливальний понеділок”.

Якщо перший обряд якоюсь мірою позначений церковним впливом, то другий — лише дохристиянськими віруваннями. Не випадково, Іван Вишенський саме цю форму, цебто поливання водою називав “бісівськими ігрищами” і суворо осуджував “поганські звичаї”. Не стояли осторонь й церковні служителі. У наказі “Правительственного сената” (1721 р.) суворо заборонялося обливатися водою. Але про це йтиметься мова нижче.

За традицією другого дня свят люди провідували одне одного, христосувались, обмінювалися писанками або крашанками. З цього приводу Михайло Грушевський писав: “Найбільш яскравий момент святочного обходу, се “волоченнє”, ходження з хати до хати зі свяченим, з привітами й поздоровленнями, що відбуваються особливо у великодній понеділок — через те званий Волочильним, або Волочебним. Як можемо судити з суворих інвектив Івана Вишенського, сей звичай своїми подробицями поганської радості й поезії викликав часті нагінки церкви і вона майже знищила або звела нанівець останки сього обряду — хоч це властиво було майже найбільш людське, гуманне, соціальне свято цілого річного кругу — це обопільне обдаровування “дорою” (сей грецький термін досі живе місцями), зв’язане з виявами зичливості і всяких добрих почувань до “сього миру”. Що саме накликало таке завзяття церкви — чи залицяння молоді, що при тім мало місце, чи елементи скоморошної забави, що прив’язалися до сього волочення, - не знати”.

Найчастіше це робили хлопчики 8 - 12 років. Невеликими гуртами вони вранці обходили дідусів та бабусь, хрещених, бабусь-повитух, вчителів. Мати клала в миску чи хустину три великодні калачі, писанки чи крашанки, іноді, якщо це найближчі родичі, то й кільце ковбаси. Такі навідини називалися “нести калача”, або “волочебне”, а ватаги – “волочебники” чи “Христосувальники”.

Заходячи в оселю, діти вітали присутніх:

– Христос воскрес! Будьте здорові! З празником! Тато й мама просили взяти калач… - і почергово цілували руки хатніх.

– Воістину воскрес, - відповідали їм. – Спасибі татові й мамі, і вам, діточки! Поздоровляємо вас, ростіть великі та здорові! – і, погладивши по голівці, приймали “волочебне”, а натомість клали свої віддарунки - писанки чи крашанки, печиво, інші свячені ласощі.

Крім “волочільного”, діти нерідко декламували й вірші:

Христос воскрес, не сам я знес,
А сам з собою душу покою.
Прийняв Христос великі муки,
Взяли йог під Божі руки,
Його мати стояла, такі слова звіщала:
– Ой синочку, мій ясний,
Перед тобою світ красний,
Як будеш ти воскресати,
Будуть перед тобою янголи літати,
З святим Воскресінням поздоровляти.

За звичаєм дітей запрошували до столу, частували їством і давали “на дорогу” кілька копійочок. Зібрані поштунки мати складала в сито, а після останнього обходу порівну розподіляла іх між усіма учасниками.

Згодом “їхали з калачем” до батьків молодята, які недавно пошлюбувались і ще не обзавелися дітьми; якщо ж внуки приносили “волочільне” в понеділок, то їхні батьки мусили робити це у вівторок.

У давнину, принаймні до XVI століття, як це стверджував Іван з Вишні, себто Вишенський, подібні обходи вчиняла й молодь. Під супровід музичних інструментів хлопці ходили ввечері біля хат і співали (на зразок колядок) величальні пісні. Але суворі заборони з боку церкви майже повністю знівелювали цей звичай в Східній Україні; лише серед дітей було за честь “носити калача”. Окремі залишки обрядів збереглися до середини минулого сторіччя в глухих селах на українському та білоруському Поліссі.

На Галичині (Явірщина), як засвідчує Володимир Гнатюк, ще 1870 року користувалися великодними “риндзівками”. Другого чи третього дня хлопчача ватага обходила пізно вночі з музикою оселі дівчат та молодиць, які вийшли заміж на зимове пущення, і співали в один голос:

Гречная панна, красна Ганунейка,
Не сама з собою, з вітцем, з матінкою,
Тобі, Ганунейко, риндзівка,
А нам писанок кобівка.
Тобі, Ганунейко, виградзанє,
А нам писанок ціле дзбанє.
Тобі, Ганунейко, красная піснь.
А нам писанок сорок і шість.
Й а в коморі на кілочку
Висять писанки в ріжочку:
Нема кому встати, писанок дати.

Натомість дівчина чи молодиця виносила кільканадцять писанок та дрібні гроші. Подякувавши за віддарунок, ватага йшла до іншої оселі.

Найцікавішими забавами було обливатися водою. Подібні дії вважалися очисними. Так само робили на Водохреща, Чистий четвер, на Купала. Не був вийнятком і Обливальний понеділок. Ще до сходу сонця дівчата йшли вмиватися до криниць. Хлопці тим часом вже підстерігали юнок. Як тільки відерце а водою з’являлося на цямрині, парубок, що уподобав дівчину або хотів дружити з нею, тут же зненацька обливав джерелицею, деінде так вчиняли на вулиці, або ж у хаті, і це вважалося природною витівкою.

На Гуцульщині, як і на Поділлі, юнок обливали біля потічків та річок, нерідко навіть кидали у воду. Цей звичай очевидно у давнину був поширений на значній території України. Це підтверджують “Чтения Киевские” (XVI – ХУІІ ст.): “Некотории криницам, озерам за обфитость урожаю приносили, а часом на оферу й людей чинят под час знаменитого празника Воскресенія Христова: зобравшися молодіи обоего полу и взявши человека вькидают у воду, и трафляет за спорадженнем тих богов, то-есть, бесовиж вкинений в воду альбо о дерево, альбо о камень разбиваеться, альбо утопает…“.

У наведеному тексті чітко простежується ідеологічна тенденційність. Важко повірити, щоб такі забави з нещасними випадками носили масовий характер. Подібні застороги були вигідними, аби зашельмувати обряд. Подібне траплялося в 70-х роках на Житомирщині. Під час святкування Купала, на річці Тетерів біля Коростишева стався нещасний випадок – зі старого мосту кілька людей впали в річку. Відтак, посилаючись на техніку безпеки, Міністерство культури УРСР заборонило в усій Україні проводити свято. Історія, як бачимо, інколи повторюється.

Звичай обливатися (очищатися) водою сягає глибини століть. Він відомий і Стародавньому Риму, і багатьом європейським країнам. Наші пращури в такий спосіб “викликали весняний дощ”. До речі, на Полтавщині ще в минулому столітті було за звичай: під час першого весняного дощу селяни родинами виходили на подвір я – “щоб покропив і оживив”. У одній з експедиції я записав цікавий переказ. Звичай обливатися водою йде, начебто, від того, що частина іудеїв не повірила у Христове воскресіння. Тому вони на Великдень їдять півнів з кістками – “обливають брудом і помиями християн”. З цього приводу побутує поговірка: “Маренець воскресає, як когут заспіває”. Щоб очиститися від бруду – обливаються водою.

З цим обрядом, особливо в західних областях України, пов’язана ще одна дія: дівчина, котру хлопець скропив джерелицею, мала подарувати йому писанку. На Бойківщині й дотепер зберігся звичай розігрувати біля церкви побутові сценки. Хлопці, озброївшись “сікавками” з бузини, підходять до дівчат і запитують:

— Писанка є? Тоді ходи у воду?

Обливали водою доти, доки юнка не зголошувалась:

— На, да йди вже…

Фарбовані яєчка чи писанки дівчата, як правило, тримають за пазухою, і хлопцям треба чимало докласти сил, щоб їх “придбати”. Ці дійства відбуваються лише в понеділок, або вівторок, хоч обливатися можна було й до Проводів.

Мені недавно пощастило спостерігати традиційний обряд Поливального понеділка в Нью-Йорку. Біля церкви святого Юрія молодь українського походження повністю відтворювала це дійство. Натомість останнім часом у деяких місцях, зосібна у Львові, обряд набрав іншого, я б сказав деформованого характеру. Молодь, за допомогою сучасних пристроїв поспіль обливає водою всіх на вулицях міста, у громадському транспорті, біля вокзалів, що звичайно не в’яжеться з давньою традицією.

Великодний вівторок вважається “днем господарів” — взаємних відвідувань родичів, сусідів, знайомих. Третьодня селяни перевідували родинами й озимі посіви. Привітавши ниву традиційним “Христос воскрес!”, сідали на обочині, їли свячене й закопували крашанку – “щоб добре земля вродила”. Потім літні жінки збирались окремо на вигоні з “круглою пляшкою”, а чоловіки йшли до корчми, де вирішували всілякі громадські справи.

Як другого, так і третього великодневого дня дівчата водили хороводи — танцювали, співали пісень, влаштовували гойдалки та інші забави. Якщо в понеділок обливали водою переважно хлопці, то у вівторок це робили юнки (згодом ця різновидність втратила первісне дійство). В давнину однією з найпопулярніших була гра в “Коструба”. В. Гнатюк свого часу записав кілька варіантів. Один з них ми й подаємо.

Гурт дівчат утворює велике коло. Котрась з юнок (інколи цю роль виконував і хлопець), що символізувала Кострубонька, ставала посередині, а інша поза колом. Ланцюжок хоровода рухався за сонцем. Дівчина, що в колі, рекла:

– Христос воскрес!

– Воістину воскрес! – відповідала та, що за колом.

– Чи не виділи де мого Коструба? – запитувала перша.

– Пішов у старости…

Після цього хор співав:

Бідна моя головонько,
Нещаслива годинонько!
Що я собі наробила,
Чом Коструба не злюбила?
– Приїдь, приїдь, Кострубоньку,
Станем рано до слюбоньку.
Рано, рано, поранейку
На білому камінейку!

Діалоги з таким пісенним супроводом відтворювали цілу сюжетну сценку про те, як блукав Коструб, аж доки не помер. Наостанок його хоронили.

У деяких регіонах цей хоровод крім Великодня, виконували і на Зелені свята (русальний тиждень) та в перші дні Петрівки. Як вважають дослідники, дівчина, що перебуває в колі, символізує слов’янську богиню Ладу.

Надвечір у Поливальний понеділок молодь збиралася “на складчину” – “щоб замочити свята” й вибрати нових отаманів та отаманш і їхніх помічників. З цього часу дозвілля вже переносилося “на колоди”, луки, тобто проходило серед живої природи. Та в людській пам’яті залишалося відоме прислів’я: “Ще прийде до дівок Поливальний понеділок”.