“Сходяться мужі й жони на жальниках…”

Мені не раз доводилося вступати в суперечки стосовно дохристиянських вірувань. Ортодоксальність деяких людей, у тому числі й учених, іноді викликає здивування тим, що частково чи повністю заперечуються давні вірування. І це за умови, що чимало дайбозьких дійств збагатили й традиційні похристиянські свята та обряди. Один з релігієзнавців беззастережно доводив: мовляв, до хрещення Русі під кожним кущем сидів чорт…

Але звернімося до історичних реалій. Тисячолітня християнізація, попри її позитивне значення, зробила все від неї залежне, щоб звести нанівець усі попередні вірування. Не обійшлося й без примусів, суворих заборон та анафем. Це засвідчують численні церковні джерела. Підтримували такі заходи й вітчизняні історіографи, вважаючи, що “язичництво вижило себе, а отже було гальмом історичного поступу”.

Звичайно, як сказав поет, нове життя нового прагне слова. Одначе духовність будь-якої нації може бути повнокровною й життєздатною лише за умови, якщо досвід попередніх поколінь не перериватиметься, а збагачуватиметься новими формами етнічної культури. Коли ж заходить мова про “нежиттєздатну архаїчність дохристиянських вірувань”, я, серед іншого, не оминаю нагоди розповісти про обряд “зелених дідів”.

Під час етнографічних експедицій мені пощастило побувати в кількох селах, де поминання предків відбувається за дайбозьким “сценарієм”. Нині, як відомо, день проводів відзначають раз на рік за церковним календарем – на поминальному тижні після Великодня. В давніші часи це робили чотири рази – на Спаса, Святвечір (перед Різдвом), мертвецький Великдень (Чистий четвер, провідний тиждень) та Зелену суботу (першу по Трійці). В різних регіонах ці обряди мали свої специфічні назви – “вечеря для дідів”, “діди”, “баби”, “поминки”, “зелені діди” тощо.

Обряди вшанування пращурів відомі багатьом давнім народам. У римлян це перший літній місяць, що називався святом рож або розалії. Для слов’ян (болгар, сербів, хорватів, словенів, словаків, чехів) він має спільну назву – русалії. В Україні цей термін відомий з появою перших літописних джерел. Слово “русалії” згадується в початковому літописі (1067), його неоднораз фіксує Іпатіївський літопис, а також слово й житіє святого Ніфонта. В “Стоглаві” зосібна мовиться: “У троїцьку суботу по селах і погостах сходяться мужі й жони на жальниках (могилах) і плачуть на гробах з великим криком, а коли почнуть грати скомарохи, гудці й перегудниці, люди, перервавши плач, починають скакати, танцювати і в долоні бити, і пісні сатанинські співати”.

Днем такої пошани була “поминальна субота” – перша після Зелених свят. На Поліссі її називали “дзєдами” (“дідами”). Вечерю, як правило, готували пісну, а сніданок і обід скоромними. Переважно варили борщ та вареники. Зготовлену їжу ставили на припічок так, щоб – “пара йшла хатою й приманювала всіх померлих”. Потім страву ставили на стіл, і всі сідали довкола. На столі мало бути багато ложок. Кожен з присутніх, посмакувавши їжі, клав ложку поруч – “щоб причастився покійник”. Так вчиняли за сніданком і обідом.

У попередніх матеріалах уже йшла мова про те, що з русаліями пов’язані дійства, які вшановують душі тих, кого поховали нехрещеними, мертвонароджених, утоплеників та самогубців. Пізніше це стосувалося лише самогубців та людей, що загинули без вісти – в далеких походах та на війні.

Народні вірування про те, що на Зелені свята оживають мерці, вельми давні. З цього приводу О. Воропай відзначав: “На Зелені свята починають квітувати жита, а за народним віруванням, у час квітування хлібних злаків прокидаються мерці. У стародавніх народів Європи, а зокрема у нас в Україні, квітування хлібів вважалося за найнебезпечніший період; люди боялися, щоб із цвітом чогось не сталося злого. Мертві ж предки – це охоронці інтересів свого роду, за стародавнім віруванням, і ось до них у цей небезпечний час живі зверталися, їх поминали, їм приносили жертву, влаштовуючи на гробках тризни. Ось так з давніх-давен встановився звичай поминати мертвих родичів у час Зелених свят”.

Останнім часом обряди, які відзначали ще в перші повоєнні літа, майже зникли. Але кілька років тому в селі Хижинці, що за сім кілометрів від Вінниці, я був присутній на поминальному обряді. Він не мав якихось своєрідностей і нагадував великодні гробки. Зміщення стосувалося лише дати. Якщо на основному терені поминки справляють на провідному тижні Великодня, то тут тільки в перший день Трійці. При цьому на могилки заборонялося йти простецькими стежками, а лише “тією дорогою, якою везли труну”. В інших сусідніх селах такого звичаю нема.

Одначе про інший обряд я можу авторитетно стверджувати, що він у повному обсязі зберігся ще з дохристиянських часів. Відзначають його й понині в селі Сварицевичах, що на Рівненщині. В перший день Зелених свят зранку на кладовище сходиться чимало людей. Перед цим могилки прибирають лепехою, перев’язують вишитими рушниками рамена хрестів, а гробки застеляють скатертинами. В підобідню жінки приходять до покійників і, припавши до хреста, починають голосити. Щоправда, причитання зовсім інші, ніж при похованні. Це своєрідні сповіді в формі речитативу. Ось приблизний зміст причитання матері над могилкою доньки:

Моя донечко, моя голубочко!
Моя дочко, моя коханочко!
Моя швачка, моя прачка!
Моя шукальнице, моя й вимітальнице!
Моя помічнице!
Коли ж ти до мене прибудеш у гості?
Моя донечко, моя княгинечко,
Та якого ж ти собі князя обрала?
Та як тобі мається на тому світі?..

Не менш поетичний і жалібливий текст дочки:

Мамко моя, голубко моя,
Мамко моя, зозулько моя,
Рідна моя порадничко,
Де ми зійдемося,
Де ми порадимося?

Мамко моя, голубонько моя,
Де я вас найду, де одшукаю –
Чи в садочку, чи на місточку,
Чи в полі на колосочку,
Чи в городчику на зілечку,
Чи в церкві на подвір'єчку?..

Після цього переповідалося, що трапилось у родині чи селі протягом року – хто оженився або помер, виїхав чи народив дітей. Така “розмова з душами померлих” повторюється з року в рік. Обряд засвідчує, що в глибинному поліському селі до наших днів збереглася давня форма дохристиянських вірувань, оповита глибокою шаною до своїх предків, неперервністю поколінь. Як правило, головні учасники цього дійства жінки; чоловіки беруть участь лише в поминальному обіді.

Обряди, пов’язані з вшануванням предків, присутні також в інших дійствах, зокрема й у весільному церемоніалі. На Вінничині в деяких селах перед весільною гостиною організовують “поминальний обід” для тих, хто навічно відійшов від родин. Перед тим, як запросити на весілля односельців, молода – якщо в неї не було живих батьків – йшла до могилки й зверталася з проханням до покійників – “прийти на поминальний весільний обід”.

Не менш цікаво проходять обряди поминання предків у деяких селах Тетіївського району на Київщині. Під час розподілу короваю дружки накликають найближчих родичів молодого чи молодої, хоч їх уже немає живих. Як правило, приймають обдарунок найближчі родичі небіжчиків і віддають потім обрядовий хліб старцям чи літнім людям – “щоб помолилися за душі праведні”.

Подібні обряди засвідчують: наш народ завше ставиться з великою шаною до своїх предків. На жаль, ці прекрасні звичаї останнім часом майже втратилися, залишивши нам лише літописну згадку зі “Стоглава”: “Сходяться мужі й жони на жальниках…”