Суджений йди до мене кашу їсти!

Пам’ятаєте відоме українське прислів’я, яким неодмінно скористаються, якщо хтось узявся за непосильну справу: “Ще мало каші з’їв”?

Чому власне каші, а не іншої страви? На це запитання намагалися відповісти як дореволюційні, так і сучасні дослідники. У їхньому арсеналі чимало різноманітних гіпотез стосовно обрядів, пов’язаних з кашею. Скажімо, здавна існував звичай варити горщик пшонянки на хрестини. Відзначаючи народження немовляти, батьки обов’язково готували цю обрядову страву. Між учасниками і хрещеними розігрувалась забавна сценка “купівлі-продажу” горщика з кашею. Хто з присутніх на хрестинах вносив найбільше грошей, тому надавалося право розбити його. Гості мали за честь посмакувати обрядового їства і взяти напам’ять шматочок черепка,– “щоб немовля росло здорове й щасливе”.

Не менш цікавим було дійство першого виряджання до школи дітей. Для цієї оказії мати спеціально готувала кашу, запрошувала хрещеного на вечерю, а вранці, йдучи до школи, батько з першаком обов’язково несли вчителеві горщик з кашею – “щоб наука йшла на ум”.

Таких чи подібних дійств, пов’язаних з цією обрядовою стравою, можна навести чимало. Я ж зупинюся лише на одному звичаї — “закопуванні каші”. Людям старшого віку відомий афоризм, пов’язаний з місцем, де найчастіше збираються односельці,– “І чого тут так товпляться, наче каша закопана” – кажуть при такій нагоді. Народне мудрослів’я, як це підтверджують факти, пов’язане з конкретною реалією.

Здавен у Київській, Чернігівській та Полтавській губерніях дівчата, збираючись уперше на веснянкові хороводи, варили кашу в горщику, виносили її на вулицю, закопували в землю і прибивали кілком. Такий обряд супроводжувався піснями:

Закопали горщик каші,
Ще й кілком прибили,
Щоб на нашу та вулицю
Парубки ходили.

На Поліссі відомий інший варіант:

Що на нашій та вулиці
Дівки-чарівниці –
Закопали горщик каші
Посеред вулиці.
Не так вони закопали,
Як кілком прибили,
Щоб на нашу та вулицю
Парубки ходили!

Найвищого розвою обряди із закопуванням каші набрали в XIX — початку XX століттях, хоч найдовше вони проіснували на Кубані, де компактно проживали українці. П. Чубинський в “Трудах этнографическо-статистической зкепедиции в Западно-русский край” (1872) зафіксував таке свідчення: “Вкрали дівки ложку в парубка, швірень од білої кобили і яйце з під білої квочки, що сидить. Зварили кашу проти неділі вночі, вкинули те яйце, тією ложкою помішали й закопали,— де збирається вулиця, забили там і той швірень і ту ложку та ще й потанцювали на тому місці. То де вже ходить, не ходить парубок, а туди так як цуркою тягне — таки мусить прийти на шкворівщину. Навіть собака, де бігає, не бігає, а прибіжить туди, понюхає та так і завиє”.

Найчастіше робили це в неділю першого тижня Великого посту. На Черкащині, облюбувавши зручне місце, де мала б збиратися вулиця, дівчата пізно вночі, аби ніхто не бачив, розкладали багаття, яке розпалювали ключами од криниць — дерев’яні гакоподібні тичечки для витягування води,— котрі перед цим вкрали в сусідів. Зваривши на вогнищі кашу, закопували її в землю разом ложкою та ключем – “щоб тут молодь постійно збиралася”. На Чернігівщині (село Вертіївка Ніжинського району) в збірну суботу, зійшовшись на вечорниці “розпивали складку”. Дівчата напередодні готували кашу. Варили її із зерен вівса, жита, гречки, проса. Опівночі гуртом виходили в глухе місце, ставили на сніг горщик і пляшку горілки й сідали колом. Піднявши тост за “веселу вулицю”, юнки відносили горня на обочину і загрібали його в сніг. Потім, взявши кілька кулів соломи, несли їх на будь-який город, розстеляли й співали веснянок.

Крім пшоняної каші, деінде варили й макову. До неї вкидали в горщик ракову клешню і закопували обрядову страву під перелазом. Поставивши поруч вертушку, крутили її – “щоб хлопців було багато, як маку, і щоб вони так трималися дівчат, як рак своєю клешнею”. В деяких місцях у землю закопували ще й живого рака (вочевидь цей обряд перейшов з іншого дійства – викликання дощу; в посушливі літа селяни закопували рака в землю, де він “мав жити тринадцять діб, просячи в Бога дощу”). Дія супроводжувалась такою піснею:

Дівки-чарівниці
Закопали горщик каші
Посеред вулиці.
Закопали горщик каші
Ще й ракові клешні,
Щоб ходили парубки
Далекі й тутушні...

Обряд пов’язаний із закопуванням каші та живого рака, відомий здебільшого у Харківщині. Робили це восени. Темної ночі дівчата варили пшоно, таємно взяте зі ступи сільського млина, закопували в землю, трамбували і забивали зуба від борони. Потім ставили вертушку, роздягалися до спідніх сорочок і почергово крутили її, приказуючи:

– Щоб так хлопц біля мене крутилися!

Але переважна більшість дійств пов’язана з Великим постом. Під цю пору молодіжні гулі вже почали збиратися “на вулицю”. Сповістою цього була обрядова пісня:

На нашу вулицю, на нашу,
Да несіть пшоно на кашу.
Будемо кашу варити,
Будемо хлопців манити.
Наша каша солона,
Щоб нам не було сорома.
Наша каша із проса,
Наша вулиця хороша.

У селі Солотвиному Бердичівського району на Житомирщині ще у 1927 році побутував звичай, про який сповістив один з кореспондентів Етнографічної Комісії ВУАН: “Дівчата починають ходити на вулицю тоді, як розтане вже сніг, стане тепло — у піст Великий. І на тому місці, що буде вулиця, закопують швірня од воза, щоб багато хлопців ходило, і приносять води біжучої в роті, щоб хлопці бігли на вулицю, і викопують невеличку ямку й кидають туди гроші – “щоб ходили хлопці багатії”, і сиплять пшоно та мак – “щоб було хлопців, як каші з маком усяких — менших і більших”. І ту ямку закидають так, щоб не знать було її, і збираються на вулицю щовечора, як є погода надворі”.

У деяких регіонах дівчата разом із кашею закопували й ложку. На Воронежчині це робили в такий спосіб. Викравши в хлопця ложку, її “хоронили” разом із горщиком страви – прив’язати парубка тільки до цього місця, “аби не ходив гуляти на інші кутки”. Подібний обряд “припалити ложку” – відомий як форма причарування. Дівчина, яка хотіла, щоб хлопець дружив з нею, на вечорничних сходках намагалася підкласти йому свою ложку. Після цього забирала її і вдома над жаром присмалювала.

На Кубані серед українців зберігалося до середини минулого століття й таке дійство. Якщо юнка бажала, аби в неї вдома збиралася молодь на вечорниці, вона брала живого горобця, кажана та жабу, перев’язувала їх червоною стрічкою й клала в невеличку ямку, потім присипала кашею, притоптувала зверху землю і вбивала чопика з-під барильця, в якому тримали воду під час жнив. Після цього на всі чотири сторони робила повітряні поцілунки, вважаючи – “що “вулиця” в її хаті ніколи не переведеться”.

Горщик каші. Як бачимо, це не тільки улюблена страва (її готували під час постів і польових робіт), але й обрядова (при хрестинах, та коли вперше відводили дитину до школи) дія. Але найчастіше використовували її при початках веснянок та організації “вулиці”. Закопаний на першому тижні Великого посту горщик мав символізувати не лише початок веснянок, але й місце постійних зібрань, щоб у такий спосіб “прив’язати” парубків, аби ті не ходили гуляти на інші кутки. На закінчення наведу ще один відомий в Україні звичай, безпосередньо пов’язаний з кашею. Він стосувався дівочих ворожінь. Пізно ввечері, напередодні Андрія (13 грудня), юнки готували в горщиках пшоняну страву –“щоб запросити милого до каші”. Виносячи до воріт, дівчина ставила горщик на землю, клали ложку, а сама вилазили на них і запрошували:

— Суджений, нерозлучений, йди до мене кашу їсти!

Якщо хлопцеві дівчина люба, то його тінь, начебто, має обов’язково з’явитися біля горщика. Отже каша, як бачимо, не випадково так міцно увійшла в побут і численні вірування нашого народу.