Жилавий понеділок зуби полоще

За різноманітними обрядами й дійствами непомітно надходить перший день посту. В народі йому віддавали особливу шану, про що стверджують і регіональні назви: Чистий або Жилавий понеділок, Поминальний, Полоскозуб тощо. Напередодні господині ретельно вимивали домашній посуд — миски, тарілки, ложки та горшки – “щоб не залишилося скоромини” і виставляли сушити їх на одвірках, миснику, печі. Цього дня, як казали селяни,– “посуда відпочиває”, а звідси й назва “Чистого понеділка”.

Справді-бо: в Жилавий понеділок не готували ніяких гарячих страв, хіба що зранку пекли “жиляники” (жилованики, жилавинки) — пісні коржики з житнього борошна. На Вінниччині, перед тим, як посадити їх у піч, ворожили в такий спосіб. На кожного члена родини готували “іменні” книші. Оздобивши верхівку хрестиком із соломи, їх саджали на черінь і стежили, коли спечуться. Якщо “жилавинок” піднявся, то це означало, що його власник проживе довге й щасливе життя, а коли ж “не виріс”, тобто не піднялася верхівка, або пригоріла,– скоро відійде з цього світу; щонайгірше, коли середина коржика осіла,– “то віщування гробу”.

Їсти сідали досить пізно. Окрім “жиляників”, уживали тертий хрін з буряковим квасом, редьку, (на Поділлі й пісну капусту та сухосливу). Крім того, варили яйце, проколювали наскрізь дірочку і клали в тепле місце. Воно мало лежати весь піст – до Великодня. Коли ж церковний дзвін сповіщав, що Христос воскрес, богомільні жінки тричі хрестилися, приказуючи:

– Хрін та редька, хрін та редька! — це означало, що вони не забули про Великий піст.

В Україні відомо чимало обрядів, пов’язаних з понеділкуванням. І дотепер вважається, що це – “тяжкий день”. Дехто остерігається починати будь-яку важливу справу – будувати оселю чи господарську споруду, заготовляти на зиму овочі, припасувати корів, вирушати в дорогу – “бо неодмінно буде невдача”. Я пам’ятаю, як мати намагалася вижати бодай два снопки в суботу – “бо як зробити обжинки в понеділок,– казала,- то зерно в полі зогниє і миші потрублять”, а тато з таким же пієтетом дотримувався цього звичаю, коли починав майструвати цербика чи діжечку, бо – “починок ніколи не починай у понеділок, то матимеш ужинок”.

Подібні уявлення, що понеділок є найтяжчим днем тижня, відомі й іншим народам. В Україні їх початки сягають, очевидно, матріархату. Ще в минулому сторіччі був вельми поширений обряд, який звався “Понеділкування”. Перед тим, як дати згоду на заручини, дівчина, до якої засилав сватів хлопець, запитувала:

– Ти дозволяєш мені понеділкувати?

Якщо парубок не зголошувався, юнка мала повне право, не зважаючи навіть на батьківську згоду, “дати гарбуза”, тобто відмовити сватам.

Що ж являла собою ця не вельми популярна серед сватачів умова? Згідно з давньою традицією молода дружина, котрій дозволено “понеділкувати”, раз на тиждень, себто в понеділок, не питаючи дозволу, відлучалася з домівки на увесь день. В одній з осель молоді жінки, взявши з собою сало, крупу, яйця, масло та інші продукти, готували з них так званий “понеділковий обід”. У своєму товаристві молодиці веселилися, іноді пряли або вишивали. Тим бавом всі домашні клопоти лягали на чоловіків, а отже, для них понеділок був чи не найтяжчим днем.

Цей обряд виник невипадково. Різкий перехід од дівування і до суворо регламентованого родинного життя негативно впливав на психічний стан, адже дівчата колись виходили заміж досить рано – 14-16 років. У них ще були живі спогади про дівування - вечорниці та досвітки, танки, різноманітні забави. Багатьом кортіло погуляти. Заміжнім же жінкам, за традицією, заборонялось одвідувати молодіжні гулі. Недарма ж мовиться: “Заміж вийшла – світ собі зав’язала!“.

Щоб якось пом’якшити цей перехід, звичаєва мораль виробила своєрідну форму обряду “понеділкування”. У такий спосіб молоді дружини поступово переходили до статусу жіноцтва. Зібравшись у своє товариство, вчорашні юнки згадували своє дівування, цікаві історії й бувальщини, ділилися родинними клопотами, сімейними неладками, передавали одна одній господарські навики, в тому числі й стосовно інтимного життя, адже не кожна дочка могла розсекретитися перед матір’ю. З подругами це легше зробити…

У неквапних спогадах, де нерідко й пісня журлива злітала з вуст, і скупа сльоза з’являлася на юних щоках, спливав “розвантажувальний” день. Нерідко він був найкращою віддушиною перших шлюбних місяців молодих жінок. Народний звичай суворо забороняв одвідувати “понеділкування” чоловікам і свекрухам. Лишень, як скрадалися перші сутінки, молодиці розходилися по домівках, зустрічаючи на собі невдоволені погляди чоловічої рідні. Але в невістки був традиційний аргумент: вона нагадувала дану шлюбну обіцянку – дозвіл на “понеділкування”. Якщо ж він не дотримував свого слова, дружина залишала (і такі випадки траплялися) за собою право розірвати шлюб.

Цей обряд, що тривав протягом м’ясниць і Великого посту, підтверджував високий в Україні суспільний статус жінки. У давнину — і про це говорять іноземні дослідники — дівчата мали право йти у свати до хлопців, рятувати їх од смертної кари (навіть за козаччини засудженого до страти хлопця могла вберегти від вироку юнка, котра покривала свою голову його шапкою, бо в такий спосіб давала згоду на шлюб). Нарешті, про рівноправність у подружньому житті говорить і шлюбна термінологія: “ми побралися”, “ми пошлюбувалися”, “наші діти справили заручини” тощо; пізніша форма — “я взяв тебе” чи “я на тобі женився” — прийшла від сусідніх народів. Чи, скажімо, відомий всім звичай “дати гарбуза” — також підтверджує рівноправ’я у виборі партнера. Сюди ж варто віднести й “понеділкування”, яке, щоправда, втратилося з часу покріпачення українських селян польською шляхтою та російським самодержавством.

Нарешті, годилося б згадати і масляний тиждень, якиц передував Великому посту. В сиропусний понеділок жінки святкували “народини Колодки” – цікавий, про який уже йшла мова, обряд пов’язання Колодія хлопцям та дівчатам, котрі не шлюбувались і не одгуляли весілля на м’ясниці.

Переважна більшість дійств так чи інакше пов’язані з понеділками. Не випадково, що й перший день посту також мав чимало обрядодій. Один з таких називався “полоскозубом”. У “жилавий понеділок” селяни збиралися в корчмі – “щоб пополоскати зуби від Масляної”. Це для того, щоб не залишилося скоромнини в роті. На сходках жінкам годилося вживати горілку лише з покришки від горщика, в якому готували кашу. Це – “щоб на пшениці золи (сажки) не було”. З цього приводу одна з прикмет стверджує: “Як у чистий понеділок погода ясна, то й пшениця вродить рясна”.

На Закарпатті перший понеділок Великого посту називають “поминальним”, себто вшановування покійників. У цей день жінки ретельно мили посуд, а чоловіки сходились до корчми, щоб скріпити спілку – хто з ким буде спільно працювати. У давнину на поминальний понеділок ґазди лагодили взаємини з ковалями. Оскільки цим ремеслом займалися переважно цигани, то їм віддавали безкоштовно свинячу голову. Якщо хтось не зголошувався на таку “угоду”, коваль відмовляв у послугах.

Ось так колись відзначали початковий тиждень Великого посту. Найбільше дійств, як ви переконалися, стосувалося першого дня, оскільки — “Жилавий понеділок зуби полоще”.