Що настало тепер в світі, трудно спогадати

Що настало тепер в світі, трудно спогадати:
Не маш за чим, а відробляй, хоч би умирати.
Наші діди і прадіди того не зазнали,
Чого ж ми ся із батьками тепер дочекали.
Ніхто ж тому так не винен, як пани зробили:
Запродали душі наші, а свій край згубили.
Пан Потоцький а Браницький — тих то рада стала,
Щоби Польська в руках Москви назавше зістала.
Пан Ревуський і Пулавський ради додавали,
Щоб нас, бідних, із душами назавше продали.
Катерина тому рада, вірне присягає,
Щоб край взяти без війни од них зажелає.
Як тут разом беруть край враги наші ляхи,
Зачиняють, як собак, нас, як у клітку птахи.
Ми ж все бідні нещасливі на те ся вродили,
Щоб в неволі, як віл в ярмі, щоденне робили.
Ви, прокляті, спогадайте, що ся з вами стане, —
Ми в роботі не погинем, а вас всіх не стане.
Уважайте, ви, панове, нашую роботу,
Цілий тиждень на панщину, шарварок в суботу.
А до того і старости собі присилают, —
Ляда свято нареклося, толоки збирают.
Где ж мужикам відпочити, где ся бідним діти,
Треба слухать економа, бо той буде бити.
Лани панські засіваєш, трудно зглянуть оком,
А тут з своїм [ і ] староста — от як чорт під боком.
Не маєш часу жати свого, бо панське спадає,
Прийде платити подушне, пан не спогадає.
А хоть прийде часом пану за нас заплатити,
Трудно потім з ціпом додом за те відробити.
І где ж, царю-государю, правду отискати,
Не знаєм, где нам, бідним, до кого ся вдати.
Просим Бога, просим й тебе, бо нами владуєш,
Не дай [ же ] нам пропадати — в руках указ маєш.
Пожалуй нас, яко отец, дай в покої бути,
А не бери синов наших так часто в некрути.
Кури, м’ясо кажуть собі щоденне варити,
Хоть умирай, а їм давай, бо тя будут бити.
Таких часов нещасливих тепер ся діждали,
Ніч не видна, тре стерегти, щоби не окрали.
Не дость на тім, що где які жінки з ними їдут,
Але навет єще й дівки іс собою ведут.