Вдовиця за мужом

Чоловіче мій, дружино моя! Куди ж ти убіраєшся, куди ти виряжаєшся? Якої ти темної хати забажав? Темної, невидной, смутної, невеселої! Туди ж вітер не віє, туди сонце не гріє. Туди й дзвони не дзвонять, туди й люди не ходять. Та як же я до тебе ходитиму, та як я з тобою говоритиму? Як я з тобою поражатимусь, як я з тобою розважатимусь. Ой, устань, порадь, моя дружинонько, як мені в світі жити, як мені чуже ділечко робити. Та як мені чужим людям годити? Та я ж над чужим ділечком назважалась, я ж по чужих нивах наспотикалась. Ой приймай же, пригортай мене до себе, щоб я не жила, щоб я не горювала, щоб я і горенька не знала. Щоб я по далеких краях не ходила, щоб я чужим людям не годила. Та я чуже ділечко зроблю не так, та я словечко скажу не в лад. Моє ділечко перероблять, моє словечко перемовлять. Коли ж мені тебе, моя дружиночко, дожидать? Коли мені столи застилать? Чи мені на Різдво, чи на Великдень, чи на Святу неділоньку. А чи мені з Миколи — та й ніколи? Відкіль мені тебе виглядать: чи з гори, чи з долини, чи з високої могили? Чи з глибокого яру, чи з далекого краю? Та не йди ж полем, бо ніжечку поколеш, та не йди ж морем, бо утонеш, а йди ж-но під горою та бери й мене з собою. Та будуть, моя дружинонько, сади розцвітать, та будуть зозуленьки кувать, і соловейки щебетать. Будуть мені, нещасниці, жалю завдавать, а я вийду за ворітечка та й буду питать: — Ви, зозуленьки сизесенькі, а соловейки малесенькі, та ви високо літаєте, ви далеко буваєте, чи не чули, чи не бачили дружиноньки вірненької? Як бачили, то хваліться, як побачите, поклоніться моїй дружині вірненькій. Хай же він прийде, та нехай мене одвіда, як же я тут живу, та як горюю. Та я пізно лягаю, я рано встаю, та все чуже ділечко роблю.