Ой у лісі в Керелецькім

Ой у лісі в Керелецькім,
Ой у полі а в гординськім,
Відти козак з войни іде,
Ой у лісі коня пасе.
Шабельками вогню креше,
Ой стрільбами розкладає,
Свої рани пригріває,
Свої сльози проливає,
До тих ранів промовляє:
— Рани ж мої козацькії,
Порубані — кров’ю зійшли,
Постріляні — д’серцю прийшли. —
Над ним стоїть кінь вороний,
По копита в керві стоїть,
По коліна землю вибив.
— Не стій, коню, надо мною,
Бігай, коню, ти додому.
Ой не бігай дорогами,
Бо сі здиблеш з жовнярами,
З молодими козаками.
Ой ти бігай дубровами,
Козацькими дорогами.
Ой як прийдеш д’новій хаті,
Вдар копитом в новий поріг,
Вийде д’тобі стара жона,
Яко земля почорніла, —
Тото моя мама рідна.
Буде тебе пізнавати,
Буде ті сі щось питати —
Ти знай, коню, що казати.
Ой не кажи, що вбит лежу,
Але кажи — в войську служу.
Взяли собі газдинечку
Під зелену муравочку.
Не плач, мати, та й не тужи,
Ой синові добре дуже.
Возьми, мати, піску жменю
Та посій го по каменю,
Будеш рано й уставати,
Сльозами го підливати.
Коли ж, мати, пісок зійде,
Тоді тобі синок прийде.
Ой цить, мати, ой не тужи,
Бо синові добре дуже.
— Чому-сь, коню, там не згинув,
Коли-сь ми сина покинув?
— Ой ти, стара бабусенько,
Моя рідна матусенько,
Ой я тому ніц не винен,
Сказати-м ти я повинен.