Лукерія прилетіла й припала до тіла

Хоч і мовиться, що на Бориса-Гліба найпізніша сівба, все ж чи не останньою серед ярих зернових висівали гречку як найбільш теплолюбну рослину – особливо вибагливу до кліматичних умов. Саме це змушувало селян дотримуватися найоптимальніших строків її посіву. Досить відоме і вже згадуване прислів’я застерігало: ”До Миколи ніколи не сій гречки і не стрижи овечки”. Відтак найкращим періодом посіву вважали кінець останнього весняного місяця. Переважно це робили на Лукерію (Ликерію, Гликерію) Гречкосійку – 26 травня.

Гречка в Україні вважається однією з найпопулярніших культур. Завдяки їй поповнювалися основні припаси медозбору, котрі за смаковими й лікувальними властивостями не мають собі рівних. Високо цінувались і корми, особливо соломка та гречана полова при відгодівлі тварин.

Але найбільше уславилася гречана крупа, з якої виготовляли різноманітні делікатесні й дієтичні страви – супи, каші, гречаники, начинки тощо. Вельми популярними були знамениті гречані млинці (з огляду на дефіцит цього продукту, нині вони вийшли з ужитку й призабулися). Гречана крупа, на жаль, також стала недоступною. Колгоспно-радгоспна система здатна з нічого робити проблеми.

У традиційній селянській структурі гречці відводилося особливе місце. Її висівали майже в кожному господарстві. Якихось особливих обрядів, пов’язаних із сівбою, мені не пощастило зафіксувати. Вони ідентичні для всіх зернових культур. Скажімо, коли господар уперше виїздив орати ниву, то обов’язково зодягав нову сорочку, в якій ходив на причастя до церкви, а дружина скроплювала його свяченою водою. На Подністрянщині господиня в цей час не топила в печі – “щоб не завелася в колосках сажка”, не замітала світлиці – “бо вітер видуватиме зерно з колосся”. Вважалося також, що збіжжя буде ваговитим, якщо сіяти його натщесерце і без головного убору.

У народі вірили, що нива “вельми чутлива”. Якщо сівач лисий – “то і сходи будуть рідкими, як волосся на голові”. Оранку й сівбу, як, до речі, косовицю та молотьбу, мають виконувати лише чоловіки – “бо земля відчуває біль, якщо її оре жінка; вона може розгніватися й тоді, як жіноча рука запліднює зерном ниву”. Відтак, коли в родині не було чоловічої статі, то запрошували зробити цю важливу роботу сусіда. Існувало навіть повір’я: “Коли сіє чоловік, а жінка перейде поле, то земля не дасть врожаю”.

На Поділлі під час першого посіву господарі, виїхавши в поле, розстеляли скатертину, клали на неї хлібину й дрібок солі (на Хмельниччині – ніж або сокиру). Закінчивши роботу, обрядовий обрус разом із хлібом та зерном, що натрусилося від посіву, забирали з собою, а їство віддавали тваринам – “щоб добре росли” (якщо сівач найманий, то рештки забирав собі додому). Під час сівби спостерігали: коли в полі хліб на скатертині поклювали птахи – “то у жнива йтимуть забивні дощі”, а з’їсть пес – “не вродить збіжжя”.

Місце, де була розіслана скатертина, також засівали. Якщо ж господар забуде це зробити – “то його може підстерегти нагла смерть”.

Перед тим, як розпочати сівбу, до першої жмені додавали зерно з обжинкового вінка, або ж збіжжя, засіяне в оселі юними полазниками на Новий рік. Господар, ставши обличчям до сходу сонця, казав:

– Роди, Боже, щоб було людям дать!

– Вроди, Боже, на всякого долю: і на сліпого, і на кривого, і на бачущого, і на ледачого, і на крадячого, і не залиши мене без хліба з моєю худобою!

Говорячи про гречку, варто згадати відомий вислів. Його, щоправда, нині вживають, як саркастичний: про тих, хто зрадив своїй дружині, кажуть: “Він у гречку скочив”. У давніші часи це був цікавий, пов’язаний з аграрною магією обряд. Для того, щоб краще заплодила нива, наші пращури вважали за потрібне “покохати на ній свою жінку”. Для цього вибирали теплу пору року, зосібна тоді, як сіяли гречку. Ось звідки, очевидно, і “тягнеться коріння” відомого нам вислову…

Під цю пору ночі стають паркими, а відтак починають з’являтися й комарі. Про це нагадує народне прислів’я: “Лукерія прилетіла й припала до тіла”.