На Олекси кидай сани, бери воза

Хоч з попередніми святами — Обретіння, Явдохи та Сорок Святих — також пов’язували прихід весни, але межею, коли тепло мало остаточно перебороти холод, вважався день святого Олексія — “чоловіка Божого”, що припадає на 30 березня. Найчастіше в народі цей празник називали Теплим Олексою. Якщо ви й нині запитаєте в літніх людей, коли має вже бути справжня весна, вони, не задумуючись, скажуть — на Олекси. В давніші часи, коли людина бережливо ставилася до природи, то весняні повені – танення снігів і скресання криги – мали сталу межу. Це був кінець березня, себто на Олекси. Тому й називали його Теплим.

Цього дня чекали з особливим нетерпінням. Хлібороби зранку, зодягнувшись у святкове, вітали один одного з весною й теплом. Хоч особливих релігійних урочистостей і не відзначалось, але більшість селян остерігались працювати – “аби не розгнівити весну”. Виняток був лише для пасічників. Вони пам’ятали давнє прислів’я: “На Теплого Олексу діставай вулики”.

Оскільки бджолярство в Україні віддавна вважалося традиційним промислом, то відповідно існувало безліч обрядових дійств. Найбільше їх припадало на Олексу. Кожен пасічник — хоч би якою була весна — ранньою чи пізньою — вважав за обов’язок неодмінно винести з омшаників вулики. Робилося це з використанням численних молитв і заклинань, які переписувалися від руки. Авторство їх не відоме.

В етнографічній літературі я зустрічав безліч таких порад, і всі вони так чи інак повторювались. Але найвідомішим є “Сказання про бджіл”, що його зібрав і уклав ієрей Данило Гирман. До речі, майже всі церковні служителі раніше тримали бджіл, оскільки вони вважалися “божим створінням”.

Майже на кожне свято пасічники читали різноманітні молитви й заклинання од всіляких напастей, хвороб, хижаків тощо. Наведу одне з них. На Різдвяний вечір власники бджіл відловлювали щуку, відрізали голову, яку тримали до першого вильоту, а ікру сушили. Напровесні сім’я змішували з медом, чебрецем та борсуковим салом, додавали трохи солі й підгодовували комах, причитуючи: “Як риба по воді гуляє або в морі, або в річках, плідна й родюча, і весела Божим повелінням святого Зосима, амінь, так би мої бджоли веселі були без шкоди і пошкодження, за молитвами святого Зосима”.

Спогад про святого Зосима не випадковий. Віддавна він, як і Саватій, були покровителями бджільництва, про що мова йтиме окремо. Перед тим як виставити вулики, на пасіці вивішували образи опікунів, а під ними клали дишля, приказуючи: “Як уже цьому дереві на пні не стояти, гілля не пускати, листом не зеленіти, з вітром не шуміти, так і моїй пасіці, моїм роям до трьох днів з віка не летіти, чужих пасік не шукати, мене, хазяїна, держатись. Я вас, мої рої, буду в бджільним домі збирати. Приносьте, бджоли, віск Господеві на свічку, а мед людям на пищу”.

“Сказання” радить: “А коли будеш випускати бджіл на святого Олексія, чоловіка Божого, то посеред пасіки викопай деревину малу і обнеси пасіку тією деревиною тричі. За третім же разом торкнися тією деревиною до кожного вулика і мов так: “Як тая земля не може рушити з цього місця і думки тієї не має, так би від моєї пасіки нікуди різно не мислили іти рій і порій від мене, господаря свого, через Боже повеління і за молитвами святого Зосима”.

Дернину годилося покласти на старе місце і приколоти шворнем, до якого припинають коней, а на вічко покласти щучу голову і ще раз помолитися: “Як тая риба в морі гуляє-буяє, родюча, плодюча і весела, так би мої бджоли гуляли і буяли веселі, плідні й родючі; як щуки-риби всяка риба боїться і лякається, так би і від моїх бджіл чужі бджоли лякалися і міцно втікали молитвами святого Зосима”.

Такі чи подібні обряди існували майже по всій території України. З особливим пієтетом до закликань ставилися козаки, котрі на схилі літ часто віддавали перевагу пасічництву. Ми знаємо, що Богдан Хмельницький постійно тримав чимало бжіл, дожидав свого віку на пасіці й славетний Іван Сірко. Відомий факт, коли Тарас Шевченко спеціально відвідав всесвітньовідомого бджоляра П. Прокоповича. Про цю зустріч із своїм земляком Кобзар тепло згадує в “Щоденнику”.

Перед тим як бджоли починали обліт, пасічники, постукуючи у вулик, напучували комах молитвою: “Ну те ви, бджоли, готуйтесь, бо прийшла пора. Йдіть і не лінуйтеся, приносьте густі меди і різні воски, і часті рої Господу Богу на офіру (пожертву), а мені, господареві, на пожиток!”

Крім пасічників, свято Олекси відзначали й рибалки. Рано вранці вони йшли до річки і спостерігали, бо ж – “На Теплого Олекси щука-риба лід хвостом розбиває”. За повір’ям, хижаки у цей час вельми кволі, їх можна впіймати голіруч. Але хто це зробить, “тому весь рік не бачити улову”, бо “хто не почитає святого Олексія — чоловіка Божого, тому риба на руку не піде”.

Пошановували Теплого Олексу й мисливці. Вони вважали, що в цей день вилазять зі свого лігва ведмеді й ідуть шукати поживи. Найбільше хижаки полюбляють медові припаси (пам’ятаєте приказку: “Як вели ведмедя до меду, то вуха урвали, а як тягли від меду, то урвали й хвіст”). На Олексія, вважалося, переселяються лисиці зі старих нір у нові. Протягом трьох днів вони начебто сліпі й глухі – “ходять, як у мариві: їм, бач, кури сняться”. Тому мисливці сподівалися на легку здобич.

Кожне березневе свято пов’язане з тим чи іншим видом птахів. Одне з прислів’їв рече: “На святого Олексія крук купається”. За повір’ям, ця птаха, скупавши своїх діточок, відпускає їх у самостійне життя, благословляючи, щоб вони чесно жили – “аби крук крукові очі не довбав”. Опріч того, на Олексія намагалися затримати журавлів. Щоб птахи не летіли далі, а оселялися в селі, переважно дітвора, вчиняли забавні обряди. В одних випадках, помітивши журавлиний ключ, кидали долі червоного пояса, приспівуючи:

Колесом, колесом,
Над червоним поясом!

Або:

Журавлі, журавлі, колесом, колесом,
Ваші діти за лісом, за лісом!

Вірили, що птахи, зробивши кілька кругів, далі не полетять. В інших місцевостях дітлашня, вибігаючи поперед ключа, юрмилася і покрикувала:

— Журавлі, журавлі, я вам дорогу перейду!

На Київщині дівчата, зав’язавши вузлики на хустках, кидали попереду птахів або ж піднімали вгору, вигукуючи:

— Журавлі, журавлі, ми вам дорогу перев’язали!

На Поділлі дівчина, котра вперше побачила птаху, гукала: “Веселик, веселик!” — щоб цілий рік бути веселою. А коли вона скаже: “Журавель!”,— постійно журитиметься аж до наступної весни.

Ці та інші обряди підтверджують глибоку повагу народу до благородних птахів і шляхетне загалом ставлення нашого народу до природи. Як бачимо, нам є чому повчитися у своїх пращурів.

На честь Теплого Олексія – чоловіка, що мандрував по світах і спізнав нелегкого життя,– в народі складали перекази й пісні. В. Доманицький свого часу записав у ровенському повіті оригінальний текст “іменної співанки”:

Ой в Бога велика сила,
Та оженила мати по неволі сина.
Син не хотів по неволі жити,
Пішов у пущі сім літ блудити.
Ходив же він сім літ, не пивши, не ївши,
А прийшов додому, як земля зчорнівши.
Мати з батьком сина не познали,
Свого сина старцем називали:
– Ой синочку ж мій, сину, гуркій на світі,
Як ружові квіти...