Подорож до Америки

Там далеко за водою славний край розлогий,
Тамки ідуть люди многі, багаті й убогі.
Оден їде заробляти, другий панувати,
А декотрий мусить часом житє змарнувати.
Уже сорок рік і другий почався минати.
Захотілось мені дуже Америку знати.
Я покинув рідну землю і свою хатину,
Рідних братів, сестру рідну, всю свою родину.
Коли жінка в ту дорогу мене виряджала,
Покотились сльози з жалю, гірко заплакала.
Коли прийшов на колію, мав-єм від’їжджати,
Були швагри і знакомі, взяли мя прощати.
Прощав і я, але в дусі, всю свою країну,
Рідне село, рідну хату і всюю родину:
— Прости, отче, прощай, ненько, і всяя родино,
Прощай, жінко наймиліша і мала дитино! —
Приїхав я до границі, взяв-єм ся питати:
Були німці і мадяри, були і кравати.
Там знайшлися вже агенти людей відсилати,
А до мене прийшов агент, зачав ся питати:
— Чи ти маєш вже шифкарту, чи тра тобі дати?
Ми агенти з Гамбурку людей відставляти. —
Положив я двайцять корон, і шифкарту дали.
Посадили до вагона і дальше пігнали.
Приїхав я до Гамбурку а в суботу рано,
Вже не чути руськой мови, вже мені погано.
А в неділю дуже рано взялися збирати
До підходу і на воду, на шифу сідати.
Коли люди посідали, шиф зачав рухати,
Вийшла банда ізо шифи і зачала грати.
Я поглянув на ту воду, зачав розмишляти,
Банда втихла, шиф загудів, землі не видати.
Поглянув я ще на воду — просторонь широка:
Як далеко вна займає і як заглубока?
Доки море ще не грало, то було байдуже,
А як стали вітри дути, — тепер прощай, друже!
Зачав шиф ся колисати і море ревіти…
Я погадав, що-м покинув дуже дрібні діти.
Десь пропала ся надія, заплакали очі,
Голова ся розболіла серед темной ночі.
То було вже на день п’ятий, п’ятниця казали,
Як невісту ще молоду матроси таскали,
Котра вмерла на тій шифі; пустили на воду,
Так, як у нас на цвинтарі пускають до гробу:
Прив’язали тяжкий камінь, як її пускали,
Але хвилі вже на морі поволійше грали.
На суботу стало море поволійше грати,
А я зачав іще гірше в хоробу впадати.
А в неділю зачав знов ся той шиф колисати,
А я заслаб і на ноги вже не можу встати.
В понеділок дуже рано я з ліжка зірвався,
І розглянувся на шифі, і трохи злякався:
То два трупи знов понесли в понеділок рано,
А я хорий небезпечно — от буде погано…
А в вівторок дуже рано почало світати,
Я поглянув знов на воду — землі не видати.
А в середу дуже рано почав вітер віти,
Я поглянув — взяли птиці по морю летіти.
Пополудні я поглянув — і що ж там видати?
А то судна з рибаками почали вганяти.
В четвер рано я встав з ліжка, Богу помолився,
Вийшов наверх і на воду знову подивився,
Но берегів не видати; в долину пустився…
Настав ранок, засвітало, п’ятниця казали,
Верхи домів з Америки уже виглядали.
Пополудні Америку вже можна пізнати,
Доми страшно там високі, то можна сказати.
А з п’ятниці на суботу ми ще ночували,
До схід сонця до виходу всі-сьмо ся збирали.
До якогось “кастингарду” нас там всіх зібрали,
Де доктори поєдинчо в очі заглядали;
Котрий здоров, має адрес — піти му казали…
Прийшла черга і на мене, він мене питає:
— Маєш адрес? Маєш гроші? — Тих ся випускає.
Слава ж тобі, Христе-Божий, за дар превеликий,
Що-сь щасливо запровадив до той Америки.
І так мене випустили, і так ся блукаю,
Де ся спиню при роботі — сам того не знаю.