Про Лук’яна Кобилицю і цісаря

Многолітня зеленіла на Ділу ялиця,
Там зібрався на нараду Лук’ян Кобилиця.
Красний Діл — він ся находить на самій границі
Між Плоскою й Сергіями, коло Кобилиці.
Там сходилось на нараду людей дуже много
З близьких селів та й з далеких до Лук’яна свого:
— Ой Лук’яне Кобилице, Лук’яне, Лук’яне,
Розкажи нам будь так добрий, що ся з нами стане. —
Поклонився Кобилиця до народу свого:
— Не бійтеся, брати, сестри, не бійтесь нічого! —
Кобилиця став казати: — Не бійтеся, люди,
Робіть так, як я накажу, панщини не буде.
Послухайте мене, люди, мене, Кобилицю,
Прийшов час нам ся збирати до царя в столицю. — (2)
Як старшого посла свого беруть Кобилицю.
— Беріть коні та сідлайте, — сказав Кобилиця, —
Бо далека та дорога — віденська столиця. —
Як приїхали в столицю до царя с просьбами:
— Вислухай уважно, царе, що ся діє з нами:
Замерзають наші діти без вогню у хаті,
Не дають нам дров із лісу ті пани прокляті.
Панські слуги в кожну хату ідуть провіряють,
Як вогонь ся найде в хаті — водов заливають.
Ми робимо на панщині — наше пропадає,
Гірке, тяжке життя наше, а цар то не знає.
А нас женуть на роботу безплатно робити,
Нічого не дозволяють, нема з чого жити.
Слуги луплять нагаями — згинаємось вдвоє,
Поможи нам, ясний царю, просим серце твоє. —
Цар вислухав їх уважно, прийняв їх рішення
Та й сказав, що та панщина буде ізнесена.
Цар сказав: — Ходіть додому, а я пішлю сина,
Щоб син видів, яке діло, що то за панщина. —
Прийшов з Відня Кобилиця, пани продовжали,
Людей били та гонили, щоб його шукали.
Ізловили Кобилицю та й на суд забрали,
І так пішки з села в село до Гумору гнали.
— Ой до збору, браття й сестри, до збору, до збору.
Пани взяли Кобилицю до Гурагумору. —
Плачуть люди та сумують, миються сльозами,
Вже пішов наш Кобилиця на право з панами.
Пани його засудили, нам не все то звісно,
Забили го у темницю, там де темно, тісно.
Тримали го у темниці, над ним раду мали
І там його отруїли, його трійла дали.
А як помер Кобилиця — всі люди бажали,
Щоб Лук’яна Кобилицю там і поховали.
Поховали Кобилицю, пісню заспівали,
Смутні письма в Путилову по нім висилали.
Аж по смерті Кобилиці Відень одвічає:
Свого сина в Буковину цісар висилає.
Прийшов принц на Буковину, нічого не знає,
До Лук’яна Кобилиці дорогу питає.
Увійшов до Кобилиці, стоїть, не сідає:
— Чи тут сидить кобилиця? — в домашніх питає.
Сини й дочки Кобилиці стали ся питати:
— Хто ви такий є, паничу, просимо сказати.
— А я післаний із Відня тут до Кобилиці,
Він приносив про панщину просьбу до столиці.
Досліджую його діло, буду ночувати,
Завтра піду на роботу і все буду знати.
Ви останетеся дома, а я за вас піду
Не так зрана, а пізніше, так перед обідом.
— Неможливо є, паничу, щоб так ся пізнити,
Бо вас будуть панські слуги нагаями бити. —
Принц приходить до роботи, себе заявляє.
— А ти чого запізнився? — гайдук го питає. —
Зараз півднини минає, коли меш робити? —
Його взяли нагаями та й буками бити.
Так робив він на панщині. та все надивився,
А пішов води принести — утік, удалився.
Написав, хто він такий і все на папері,
Тоді прибив Ромашкану на порту, на двері.
Та й вернувся він до Відня, татові звіщає:
— Та панщина в Буковині муки означає. —
І так панів з Буковини в Відень визивають,
З панщиною та й панами кінець заключають.
— Утішайтесь та газдуйте, веселіться, люди,
Поки світа, поки сонця — панщини не буде. —
Ой кувала зозуленька кувала, кувала,
Як панщина з Буковини втікала, втікала.
Ой як вона утікала, всі гори здвиглися,
Не вернула, хоч кричали: — Панщино, вернися!

* * *

Перебрався Франц-Іосип, у путь вирушає
І до пана Ромашкана в гості прибуває.
Як поїхав він у Іспас, пана не питає, —
До бідного чорнороба в хату повертає.
— Може би ви мене на ніч приймили до хати,
Бо втомився в дорозі, дуже хочу спати.
— Ой не знаєм, ледінику, що нам говорити,
Боємоси дуже пана — він нас буде бити.
— Ой не бійтеси нічого, прийміть ночувати,
А я піду завтра рано за вас відробляти. —
Прийшов цісар на панщину, трохи забаривси.
Питаєси пан Ромашкан. — Де досі крутивси? —
Ой узяли цісарика, на лаву поклали
І два кати проклятії двадцять буків дали.
Як побили цісарика, з него насміяли:
Дали єму коновочки, по воду післали.
Пішов цісар до криниці, сам себе питає:
— Ой і за що пан Ромашкан так людей карає? —
Перевернув коновочки та й зачів писати:
— Вже не буде пан Ромашкан панчинов карати. —
Ой витягнув він олуфко, написав на брамі:
— Прийшов кінець Ромашкану, єго тату й мамі. —
Ой як післав пан Ромашкан цісаря шукати,
Та не могли єго знайти, де він дівсь, проклятий.
Прийшов цісар у столицю і того не знає,
Що на нього Кобилиця вже давно чекає.
Сів за столик Кобилиця та й зачів казати:
— Ой як би то нам, цісарю, панчину скидати? —
Ой коли взнав пан Ромашкан, що борзо злітає,
Тоді пану цісареві листа посилає:
— Що хочете, пане цісар, буду вам давати,
Лиш прошу вас дуже файно панчин не скидати. —
Але цісар молоденький довго не думає:
Із Лукином Кобилицев панчину скидає.
Ой ковала зозулиця, ковала та вила,
Ой у горах у Карпатах панчина скінчила.