Я в неділеньку раненько сонце си мінило

Я в неділеньку раненько сонце си мінило?
Приснив си ми сон чудесний, стало ж ми не мило.
А не був то сон чудесний, була правда ясна,
Вийшов розказ від цісаря — година нещасна!
До двадцять штири години щоби си збирати,
Жінку, діти із родинов навіки прощати.
Серед жнив — конец роботи — жнива наступают,
Прощається син з родинов, жінка умліваєт.
Всі військові в старшім віку дітей покидают,
Жінка з жалю умліває, діти си питают:
— Єк-єс, тату, попрощався, вертай же скоренько,
Звози снопи, засій жито, бо ми ще маленькі. —
А єк коса дітне жито, навіки зов’яне,
Та не один батько дітей, жінки не зостане.
В війні нема перебору, бідний ци багатий,
До котрого смерть приходи[т], то мусит вмирати.
Ай у лузі, темнім лісі явір зелененький,
Прощається бідний жовнір з конем вороненьким:
— З ким я маю сі прощати, — ні мати, ні тата,
Нема жінки, нема дітей, ні сестри, ні брата.
Нема кому жалувати, кому заплакати,
Нема кому на могилі хреста збудувати.
Не завдавай, мати, дітем жалю великого,
За вітчину кров проллєли, за твого милого.
Не журися, стара мати, твій син у могилі,
А він єст бо так далеко, в кількасотній милі.
Та на війні варто жити, не треба журити, —
Маєш кулі і шрапнелі, є чим си живити.
Також пити є доволі, що аж си не хоче,
Не в одного з його тіла тепла кров чуркоче.
Це дорого не коштує, то легко дістати,
Кульку в груди та й спокійно покластиси спати.
Ой на війні варт вмирати, файно поховают:
Санітети погріб справлят, канони зайграют.
Один бере та й за ноги, другий за чуприну,
Третій кричит: — Роби пляцу, пхаймо всередину! —
Наскладали батьків, синів, як селедців в бочку,
Ані вмили, ні вчесали, ні вбрали в сорочку.
Обіллєли його вапном, аж на нім кипіло,
Би по смерті огризало єго біле тіло.
А сорочка єка була, в таку завивали,
В тим мундирі кривавенькім так го поховали.
Буде знати стара мати, жінка, малі діти,
Кождий жовнір має карту, мусе го глєдіти.
Кождий жовнір має карту, віддадуть старшому,
Старший в книжку записує, дасть знати додому.
Єсть у споднях, у кишені із лівого боку,
Буде знати стара мати у півтора року,
Буде знати стара мати, що їй син в могилі,
Хоть би була так далеко, на сто тисяч милі.
А не одна мати плаче, слези проливає,
Йшла би сто миль на піхоту, де син спочиває.
Буде знати жінка, діти, що не мают тата,
Буде знати сестра рідна, що не має брата.
Але ж один вийде з воська, дома не застане,
Ані жінки, ані дітей, серце му зов’яне.
У кождого питаєся, хто в селі зостався:
— Була жінка, були діти, як я вибирався.
Сходив цілу Галичину та й цілі Карпати,
У кожного питаєси, де жінки шукати.