Благослови, мати, весну закликати

Важко відшукати поетичніші обряди в повсякденному побуті наших пращурів, ніж дійства, пов’язані із зустріччю весни. Довгий осінньо-зимовий період відповідно налаштовував людей на мажорний лад, коли, нарешті, земля остаточно звільниться від снігу, стужавіють луки, проклюнуться брунатні списики трав, забрунькують дерева. Пробудження природи від зимової сплячки символізувало в дохристиянські часи й народження Нового року. Саме у цей час дайбожичі відзначали новолітування. Отже, обряди зустрічі весни тісно ув’язані з новорічними дійствами.

Наші пращури уявляли весну цілком реальною особою. Це струнка, весела, зодягнена в різнокольоровий, вимережавий блакитними узорами одяг, з віночком на голові й співучої вдачі юнка. Там, де вона з’являлась, оживало зело, блакитніло небо, яріло парке сонце, дзвеніла весняна пташина озвука й палахкотіли різнобарвні квіти. Дівчина в прообразі веснянки водила хороводи, оспівуючи молодість, красне літечко та обдаровувала всіх щедрими дарунками. В одній з давніх пісень мовиться:

Ой весна-красна, що ти нам принесла?
– Ой винесла тепло і доброє літечко!
Малим дітям побіганнячко,
Старим бабонькам посидіннячко,
Красним дівонькам на співаннячко,
А господарям на робітячко.
– Весна-красна, що ти нам принесла?
– Коробочку життя витрясла.
Старим бабам посидіннячко,
Молодим погуляннячко,
Дівочкам по віночкові,
А хлопчикам по кийочкові,
Принесла вам літечко
І зелене зіллячко:
Хрещатий барвінок,
Запашний васильок.
– Весна–красна, що ти нам принесла?
– Коробочку з веретільцями,
А скриньочку із червінцями.
А скриньочку із червінцями,
Старим дідам по києчку,
Старим бабам по серпочку,
Малим дітям по яблучку,
А дівчатам по віночку,
А хлопчатам по батожочку.
Малим дітям – ручечки бити,
А дівонькам та й погуляти,
А господарям поле орати,
А господиням кросенця ткати,
А старим дідам раду радити,
Раду радити, пиво варити.
– А к якому дню?
– Свят–Великодню!

Образ весни у давнину був суголосний з богинею Ладою як покровителькою любові, кохання, одруження й багатьох інших щедрот. У дохристиянській міфології був також і Ладо – бог духів-предків. Можна припустити, що між Ладо й Ладою існували якісь родинні взаємини, адже в них спільний корінь:

А ми просо сіяли, сіяли,
Ой див, Ладо, сіяли, сіяли.
– А ми просо витопчем, витопчем,
Ой див, Ладо, витопчем, витопчем.

Що б там не було, Лада символізувала насамперед весну:

Благослови, мати,
Ой Лада, мати,
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Зимочка в візочку,
Літочко в човничку...

Якщо Лада жіночого, то є весняний персонаж, на ймення Білодан, і чоловічого роду:

Ой Іване-Білодане,
Білоданчику, Білоданчику,
Ой попливи, Білодане,
По Дунайчику...

Хоч ім’я це й досі не досліджене нашою фольклористикою, але, очевидно, мітологічний персонаж, який пропонує Ладі своє серце, є також репрезентатором весни. Про це йдеться в кінцевому варіанті наведеної вище веснянки:

Шукай собі, Білодане,
Посестриченьки, посестриченьки.

Такою посестрицею, очевидно, є Лада – богиня весни. Натомість її суперниця – зима – відтворена в фольклорних джерелах старою й беззубою бабою, зодягненою в лахміття; погляд у неї суворий, злий, голос холодний і непривітний. Між ними постійно виникають сутички, словесні перепалки. Найвідоміший діалог, коли весна зустрічається з зимою:

– Помагай-біг тобі, Зимо!

– Дай, Боже, здоров’я! – відказує Зима.

– Бач, Зимо,– дорікає Літо,– що я наробило і напрацювало, ти поїло й попило…

Наведений сюжет, де Літо виступає в ролі Весни, відомий на всьому терені України, але з тією відмінністю, що в різних регіонах таке дійство відбувається в різночасі. Справа в тім, що прихід весни залежно від кліматичних умов, мав свої біологічні строки – більш ранні на півдні й пізніші на півночі. Крім того, цей процес проходив у два етапи: закликання весни й зустріч її.

Закликання весни пов’язане насамперед із птахами. Люди вважали, що саме пернаті приносять на своїх крилах з вирію – країни сонця – ключі від тепла. В одній з пісень про ластівку мовиться, що вона потішила господаря приємною сповістою – подарувала домові весну:

Ой ластівонька та прилітає,
Господаренька та пробуждає:
– Ой устань, устань, господареньку,
Побуди всю свою челядоньку
Та пішли ж її по обороньках –
Чи ся корови та потелили?
Та пішли ж її та по стаєнках –
Чи ся кобили пожеребили?
Та пішли її по нових хлівцях –
Чи ся овечки та покотили?
А сам си піди по пасіченьках –
Чи ти ся пчоли та пороїли,
Чи пороїли, попароїли?

Це підтверджують й інші тексти. Пригадаємо деякі з них:

Ти, зозуленько сива,
Ти нас розвеселила,
Як почала кувати –
Повиходили з хати...

Інший варіант:

Летів орел Києвом, Києвом
Та ніс хвости кивером, кивером.
Грайте, дівочки, без орла, без орла,
Без ясного сокола, сокола,
Поки я прилечу, прилечу,
Вам новини принесу, принесу:
Зеленеє літечко, літечко
Й хрещатий барвіночок, барвіночок...

Або ж:

Ой ти, соловейку,
Ти ранній пташку,
Ой чого так рано
Із вир'їчка вийшов?
– Не сам же я вийшов,
Дажбог мене вислав
З правої ручейки
І ключики видав.

Зрештою:

Прилетіла жавориночка.
Бідна її та й голівочка.
Ніде сісти, кубельце звисти,
Ніде сісти, яєчко знести...

Чи таке:

Зажурилась перепілочка:
Бідна моя ти голівочка,
Що я рано із вирію вийшла,
Усе сніги та й позамітали...
Обізвався соловеєчко:
– Не журися, перепілочко,
Я всі сніги та й порозмітаю,
Буде сісти, де гніздечко звити,
Буде де малих діточок плодити...

Якщо ластівка приносила весну в дім, то жайвір ощедрював теплом ниви, зозуля й соловейко – сади та гаї, горлиця – ліси тощо. З цієї нагоди жінки випікали печиво у вигляді птахів. Узявши в матерів “жайворонки” та “голубки”, підлітки вранці, переважно на Сорок Святих, виносили їх у садки й підвішували до дерев, а в обід ішли гуртом за село на пагорб і, простягши руки, окликували:

Пташок викликаю
З теплого краю:
– Летіть, соловейки,
На нашу земельку,
Спішіть, ластівочки,
Пасти корівоньки!

Окрім печива, деінде робили дерев’яну ластівку, ходили з нею селом приспівуючи:

Ой виходьте, дівчата,
Та в сей вечір на вулицю
Весну красну стрічати,
Весну красну вітати.
Будемо весну стрічати
Та віночки сплітати.
А віночки сплетемо,
Хороводом підемо.

П. Чубинський подав цікавий зразок апокрифічної веснянки, яку виконували дівчата, де також оспівується закликання птахів:

– Чом ти, жайворонку, рано з вир'я вилетів:
Іще по городоньках сніженьки лежали,
Іще по долинах криженьки стояли?
– Ой я ті криженьки крильцями розжену,
Ой я тії сніженьки ніжками потопчу...

Натомість, коли бачили прилітніх птахів, особливо диких гусей, то, взявши жмут соломи, піднімали її вгору, примовляючи:

– Гуси, гуси, нате вам на гніздо,
А нам на тепло!

Вважалося, що птахи, перш ніж повернутися з вирію, мають пролетіти через “небесні ворота”, де їх перепускає міфологічний воротар. Одна з веснянок відтворює це дійство в такий спосіб:

– Воротаре, воротарчику,
Відтвори ворітонька!
– Хто воріт кличе?
– Княжеві служеньки!
– А що за дар везуть?
– Яренької пчілки...

Закликавши перших провісників – птахів, невдовзі молодь та діти готувалися до зустрічі весни. В кожному регіоні були свої ознаки її приходу. На півдні України таку сповісту подавав ховрашок або байбак; почувши їхній посвист, люди казали:

– То вже весняний голос чується!

На Полтавщині й південних районах Київщини першими віщунами були вівсянки – найранніші птахи, що накликали весну своїми трелями. Їхні голоси нагадували селянам: “Кидай сани, бери віз!“. На Поділлі за прихід тепла вважалася поява диких гусей та буслів. На решті ж території подібним символом правували перші кущі рясту та сон-трави. Як тільки на околах закущувало листя, люди поспішали на левади і, роззувшись, топтали його під супровід скоромовки:

Топчу, топчу ряст, ряст,
Дай, Боже, топтати
І того року діждати!

Вважалося, що хто зробить це, то при здоров’ї обов’язково дочекається наступної весни, а ні – то нагадували відомий вислів: “Йому вже не топтати рясту…”

У багатьох регіонах весну зустрічали в такий спосіб: дівчатка до схід сонця вибігали на пагорби чи вилазили на ворота, а хлопчики видиралися на клуні й приспівували:

Прийди, весно, прийди,
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам збіжжя,
Принеси нам красок!

В обідню пору, закінчивши ткати полотно, молодиці виходили з обрусами в поле, ставали обличчям до сходу сонця, оповіщаючи:

– Ось тобі, мати-весно, нова обнова!

Після цього розстеляли шматину по землі, клали на неї пиріг і верталися додому, вважаючи, що весні зроблено подарунок, за що вона має ощедрити гарними сходами льону та конопель. Надвечір юнки виходили на леваду й водили хороводи, співали веснянок. Найпопулярнішою була така:

Ой весна красна попід лісом ішла,
Ой ло, ло, попід лісом ішла.
Попід лісом ішла, фартушком трясла,
Ой ло, ло, фартушком трясла.
Фартушком трясла, всім тепло несла.
Ой ло, ло, всім тепло несла.
Малим діточкам кучечки бити,
Ой ло, ло, кучечки бити.
Малим дівочкам цівочки сукати,
Ой ло, ло, цівочки сукати.
Зрослим дівонькам кросенці ткати,
Ой ло, ло, кросенці ткати.
Малим хлопчикам хращика грати,
Ой ло, ло, хращика грати.
Старим парубкам поле орати,
Ой ло, ло, поле орати.
Старим бабулям раду радити,
Ой ло, ло, раду радити.
Старим дідулям плуот городити,
Ой ло, ло, плуот городити.

Весна, отже, щедро обдаровувала всіх сущих, а тому її прихід вважався великим святом. Люди – і про це вже мовилося – чітко розмежовували заклинання весни та її зустріч. Для цього були спеціальні календарні свята. Найпершим празником, коли весна зустрічається із зимою, є Стрітення (14.ІІ): “Хто кого поборе,– мовить народне прислів’я,– такою і буде погода”. Вдруге подібна зустріч відбувається на Обретіння (9.ІІІ), коли “Птиця повертається до гнізда, а чоловік до жінки та роботи”; ці два свята, котрі за старим календарем припадають на лютий, безпосередньо стосуються лише закличок птахів і тепла.

Наступні празники вже символізували прихід весни. Це насамперед Явдохи (14.ІІІ) – “коли байдак уже тричі свисне”. Через тиждень наступає свято Сорок Великомучеників (22.ІІІ); але вони, цебто святі, “ще можуть,– як вважали селяни,– сорок лопат снігу викинути”. Тому найбільше сподіванок покладали на Олекси (30.ІІІ): “На Олекси кидай сани, бери воза”.

Але, залежно від кліматичних умов, не всюди так траплялося. Відтак обряд переносили на Благовіщення (7.IV): “На Благовіщення весна благословляє землю, дає їй силу простору й цвіту”. В цей день було за обов’язок розпочати веснянки, насамперед “Кривого танця”, котрим власне й започатковувалися всі хороводи:

Ми кривого танцю йдемо,
Ми в нім кінця ані ладу –
Не впізнає, котра ззаду.

Цей танок був своєрідним паролем про те, що весна нарешті прийшла в село як повноправна господиня. Щоб шляхетно зустріти її, доньки просили в неньок: “Пусти, мати, весну закликати!”