Плиньте, плиньте, в рахманські краї...

Майже на всьому терені Україні було за звичай: на Страсну суботу, коли готували крашанки і необавом розбивалося яєчко, то шкаралупу від нього несли до річки й пускали на воду, приказуючи:

– Плиньте, плиньте, в рахманські краї і сповістіть рахманам про їхній Великдень!

Дехто робив це і на перший день свята. За повір’ям, шкаралупи мають через двадцять п’ять днів доплисти до рахманів і в такий спосіб оповістити їх, що Христос воскрес. Сучасникам, сподіваюся, термін цей майже не знаний. А поза тим наші пращури свято вірили, що на тому кінці світу (в одних випадках це рай, тобто земля блажених на острові, в інших – якесь підземне царство) живуть дивні люди по йменню рахмани. Давайте пригадаємо ці романтичні й унадміру цікаві оповідки – як уявляли пращури тих далеких незнайомців.

В одному з давніх джерел – “Ходінні Зосими до Рахманів” – мовиться, що преподобний Зосима сорок днів не приймав їжі й просив Бога показати йому блаженну країну. Його бажання здійснилося. Попервах преподобного переніс верблюд через пустелю, а потім допоміг вітер дістатися річки, навпроти якої й жили блаженні. За допомогою двох велетенських дерев, що схилили свої гілки, він дістався берега, на якому й жили рахмани. Сім днів, що прожив серед них Зосима, відкрилося йому життя цих дивних людей.

Рахмани удень і вночі постійно моляться, живуть з плодів землі й п’ють солодку воду, яка струмує з-під кореня дерева. Вони не знають ні винограду, ні залізного посуду, ні ножів, ні осель, ані золота та срібла; не користуються рахмани й одягом. Якщо в чоловіка з жінкою з’являється двійко дітей, вони розлучаються й живуть честолюбно. Сплять рахмани в печерах, земля яких устелена листям дерев. Блаженних постійно перевідують янголи, оповіщаючи про праведних і грішних людей на землі, кому який вік визначено прожити, за що й моляться. В розмові з Зосимою рахмани зізналися:

– Ми від вашого роду єсми…

Під час постів рахмани не споживають плодів, а харчуються манною, що падає з неба. Саме це й допомагає їх відчувати зміну часу. Їхній вік досить великий – од 100 до 360 років, а дехто живе й 1800 літ. Вони заздалегідь знають про свою смерть, сприймають її спокійно й умирають без мук та ляку.

Інший, не менш цікавий переказ про рахманів зафіксував на Поділлі П. Чубинський: “Глибоко під землею, в підземному царстві, за річкою Стисом, живуть блаженні люди рахмани, які померли ще до народження Христа. Своє життя проводять у раю, потішаються райським благоговінням. Немає в них літочислення, хоч і знають, що народився Христос, прийняв муки, похований і воскрес. Тільки не знають коли. Тому Великдень святкують тоді, як припливуть до них шкаралупи з яєць, використаних при виготовленні паски й кинутих у річку на Велику суботу. Ці ж шкаралупи припливають до рахманів через три з половиною – чотири тижні (на Преполовення), і тоді рахмани вже здогадуються, що Христос воскрес, і святкують свій Великдень. Доки шкаралупи припливуть до рахманів, кожна перетворюється в яйце. Одного яйця, яке вони їдять протягом року – аж до наступного Великодня,– вистачає дванадцятьом рахманам”.

Народні уявлення про дивовижних і загадкових людей існували ще до прийняття християнства. Про це підтверджує й наш найперший літописець Нестор, який у “Повісті врем’яних літ” писав: “Закон же и у вактриян, глаголеми врахманеи островьници, еже от прадед показаньемь мяс не ядкще, ни вина пьюще, ни блуда творяще, ни какоя же злоби творяще, страха ради многа божия”.

Відтак, кидаючи шкаралупу в річку, люди вірили, що вони за двадцять п’ять днів допливуть до рахманів – саме на цей день і припадає Преполовення чи Права (Переплавна) середа, яку відзначають на четвертому після Великодня тижні. Церковний календар пов’язує цю дату з тим, що Мати Божа та Ісус Христос перепливли на скіпці річку і дісталися Єгипту – “щоб Ірод не вбив”.

З Переполовенням пов’язано чимало прикмет та повір’їв. На Херсонщині вважали, що вночі мають зійтися до церкви на всеношну мерці й після молитви та співів розговітися тими дарами, що їх принесли на Проводи їхні рідні; тому Рахманський Великдень називали й Навським (як ви пам’ятаєте, Чистий четвер був з цим пов’язаний в інших регіонах)

На Поділлі в цей день обливалися водою. Вважалося, якщо так учинити з сільською відьмою – “то вона не посміє затримувати дощів, і літо буде врожайне”. Деінде на Рахманський Великдень пекли паски й фарбували яйця. Разом з тим селяни остерігалися працювати – “бо того Бог покарає”. Одна з легенд переповідає, що чоловік з погоничем вирішили на свято рахманів заорати ниву. Виїхали вони волами в поле, зробили кілька складок, і під ними несподівано провалилася земля. Тому подейкують: якщо на Великдень рахманів прикласти вухо до землі, то можна почути прохання погонича, щоб його вирятували. В цей день селяни лише перевідували домашніх тварин на посовиськах, а потім йшли до лісу, ламали березові гілки, якими лікувались, коли “правили кості”.

Ось так уявляли наші пращури блаженних рахманів і їхню землю. І хоч у різних регіонах по-своєму відзначали це нецерковне свято, але кожен вважав за честь кинути на воду кілька шкаралупин і побажати: “Плиньте, плиньте, в рахманські краї…“.